4. Вечірка з пригодами

Іноді якась дрібниця, як помах крила метелика у відомому фільмі, змінює все так, як би ніколи й не подумав, або ж захищає нас від чогось. Спущене колесо улюбленого авто – від аварії, в яку не потрапив, бо возився з ним, проклинаючи все на світі, а розв’язані шнурки – від бетонної плити на голову, бо поки зав’язував, вона впала поруч, а не на тебе. 

У випадку з Алексом такою дрібницею став жучок-сонечко, а точніше – ляпас, який він отримав, намагаючись його дістати. Тепер його щока горіла, як ошпарена окропом і навіть неголеність не приховувала цей нездоровий рум'янець. 

– Слухай, я твоїх гостей розлякаю. – спробував відкрутитись від роботи офіціанта на вечір, який невмолимо наближався. 

– Я ж вже вибачилась! – заклопотано щось дозамовляючи в телефоні, кинула Марго. 

– Я не про вибачення. А про те, що мені соромно так до людей виходити. – звісно, на сором Алексу було чхати! Просто хтось з гостей, або й всі разом, могли його впізнати. Він тільки зараз про це подумав, коли давати задню було запізно. 

– Соромно кажеш? Я думала, безхатькам на такі дрібниці все-одно. – пильно зміряла його поглядом уважних очей, нарешті відклавши телефон. 

– Слухай, це вже трохи задалеко зайшло. Я пожартував про безхатька… – почав було Алекс і зупинився. А що, власне казати? Його вправний юрист йшов по сліду Марго і “Сяйва” цілий рік, натравлюючи на неї податкову, пожежну, санстанцію і інші інстанції по черзі. Певно, вона чудово здогадувалась, хто стояв за цими перевірками. Зізнатись, що це він? Ну ні, життя, хоч і пішло трохи під укіс, але ще йому дороге. 

– І? – запитально підняла одну брову, чекаючи продовження. Алекс і радий був би продовжити, та завис, скануючи і вкарбовуючи в память риси її обличчя. Так гармонійно воно поєднувало ніжну жіночність пухких чуттєвих губ і милого носика – з виразними вилицями, та сильним, мужнім поглядом карих уважних очей. Вірив – ці очі вміють спопелити і воскресити, варто їй тільки забажати. 

– Сашко, ауу. Я тут! – помахала перед очима тендітною ручкою, а він автоматично її спіймав, стис у своїй лапі, підніс і приклав до щоки, сам того не очікуючи. 

– В тебе рука прохолодна, не так боляче! – випалив, боячись отримати другого ляпаса за своє нахабство. Але… почуття провини для жінки – така штука, що часто затьмарює все інше в одну мить. От і Марго зчудовано глянула на нього, але руку не забрала. – Я – простий роботяга, який вляпався в неприємності. Так тут і опинився. 

– І все? – Марго все ще не забирала руку, хоч він і не обвивав своїми сильними пальцями її тонку кисть. 

– Ну типу так, все. 

– Добре. 

– Що добре? 

– Що не безхатько. 

– Сам радію! – пирхнув. – Але що по святу? Справитесь без мене? – спитав з надїєю.

– Ні звісно. Ми й з тобою не факт, що справимось, а без тебе й мови нема.

– Ну а щока? 

– Так, щока… – Марго, наче згадавши, повільно забрала руку, тонкими пальчиками кознувши по його колючій неголеності, і, зовсім трішки по шиї. Від дотику до шиї Алексу відразу стало тісно в кімнаті і в штанах…

На щастя в кімнату влетіла Ліна. Схоже, вона завжди не входила, а влітала і перетягувала увагу на себе, як вузьку ковдру на ліжку. 

– Там шампанське протерміноване! – випалила перелякано. 

– Що?? Як? – схопилась на ноги Марго і Алекс видихнув. Його реакція на невинний дотик лишилась непоміченою – це раз. Розмову про те, хто він насправді – можна продовжити пізніше коли придумає щось переконливе, це – два. 

– А я знаю, як? Владик мав замовити ящик, мабуть, забув, або що! 

– Ну капець! – Марго схопила телефон. – піду перевірю, а ти, Лін виручи нашого знайду. Йому он друзка по щоці вдарила, як дрова рубав, замаскуй якось, чи що. 

– Замаскую. 

– От і молодець. І око одне теж червоне, глянь. – стала на пальчики Марго, щоб роздивитись краще. – Скажуть, що в нас офіціанти нездорові. 

– Окуляри дам! Свої, для комп'ютера. 

– Круто! Тоді ти його споряджай, а я поки розберусь з шампунем!

***

Коли банкетна зала внизу стала наповнюватись людьми, Алекс, який був у “Сяйві” всього добу, з подивом відчув якісь неприємні уколи ревнощів та такого собі відчуття хижака, якого витісняють з його ж лісу. Просто до цього вечора обстановка і атмосфера були такими камерними, затишними, а от тепер, все змінилось. Зала наповнювалась запахами і голосами, люди говорили, келихи дзвеніли, музика ненав'язливо фонила, надаючи розмовам ефемерні нотки приватності.

Мойше подав Алексу піднос зі стравами, а він зупинився на кілька секунд біля великого дзеркала. Звідти на нього дивився кремезний офіціант в уніформі та великих круглих окулярах. Ну тобі студент останніх курсів на підробітці! 

Задоволений своїм виглядом і роботою ручок Ліни, він відніс піднос, розставив страви і повернувся за наступним. Звісно, ніхто не те що не впізнавав, а й навіть не дивився на нього. Персонал то й персонал, нікому не цікаво, і добре. 

Вечірка з місцевого середньої руки бомонду набирала обертів, коли неподалік кухні Алекс почув шум. Хоч і казав собі не висовуватись та не відсвічувати, але залишитись на місці не міг. Надто неприємну картинку побачив…