3. Розстановка пріоритетів 

Старий Мойше в улюбленому старомодному ковпаку, що личив би мультяшному магові, а не шеф-кухарю, виносив з кухні одну за одною тарілки. Голодному Алексу хотілося себе ущипнути, може це сон? Таке щастя, ну! 

– Їж, і таки допоможеш старому Мойше принести ящик з цукром та спеціями! І тобі не важко, і мені приємно. 

– Без проблем! – не чекаючи запрошення, накинувся на трохи неправильної форми шматки м'яса по-французьки, яке, мабуть, для бенкетного столу через форму Мойше забракував. 

Ще кілька днів тому він, Алекс з такою насолодою їв хіба що страви, які готувала їхня кухарка Оленка. А коли мати її звільнила, взагалі апетиту не мав.

Але… майже дві доби блукання лісом, тонни адреналіну, холод а потім і важка праця дроворуба викликали такий апетит, що він ладен був і дідька лисого з'їсти. 

Але довго насолоджуватись обідом не вийшло. До невеличкої столовки, призначеної, певно, для персоналу, прийшла дівчина, яка вчора його “знайшла” – Ліна. Цього разу без білизни в руках, та й він, слава богу, вже не голий під душем, однак вона дивилася на нього так, наче він все ж забув одягнутись. 

Мовчки зробила собі кави, двічі ледь не облилась нею, але за його столик не сіла. 

– Можеш скласти мені компанію, я не кусаюсь, – усміхнувся, спостерігаючи, як бідна дівчина не може вмоститись, щоб краще його бачити. 

Алекс Заліський абсолютно не цінив раніше уваги жінок. Він в ній з дитинства купався так, що іноді аж з надлишком. А от “Сашкові-безхатьку-з-лісу”, в чужому ресторані та одязі, те, що на нього так дивляться, добряче лестило. 

Ліна тільки підвелась, як в кімнатку вихорем влетіла Марго. Цього разу вона була одягнена в джинси та червону класичну блузу. Їй личив червоний, підкреслював тепло та іскорки в карих уважних очах і повні, але природні, а не “зроблені” губи. Алекс, як щойно Ліна на нього, задивився на Марго. Її не можна було назвати стовідсотково красунею з обкладинки, але вона дуже приваблива саме своєю самобутністю. Кожен рух, кожне слово наче підкреслювало її індивідуальність. Ця жінка – була особливою у всьому, і тільки тепер Заліському стала зрозуміла її запекла боротьба за цей заклад з його юристом. Просто такі, як вона – не здаються і живуть своєю ідеєю. От і все. І знав би Алекс це раніше, відступив би, мабуть. Але він не знав, і процес запущено, як самохідну дрезину, що вже набрала дві третини своєї швидкості і несеться, погрожуючи змести все на своєму шляху. А йому тепер лише молитись, що його не впізнають до того, як він вибереться звідси. Тільки от, що цікаво, вибиратись йому геть не хотілось. 

– Як в тебе з координацією рухів? – Марго спиралась рукою на край його столика, але баланс тримала так, що він і не похитнувся. Машинально Алекс глянув на її тонкі, довгі пальці з, як зараз модно говорити, нюдовим манікюром. На безіменному пальці, як, власне, і на всих інших правої руки, були тонкі срібні кільця. Але на обручку жодне з них схоже не було. 

– Координація – моє друге ім'я! – усміхнувся їй, ковзаючи поглядом по обличчю і вирізу блузки. 

– Чудово. Будеш ввечері офіціантом. – як обухом по голові гепнула. 

– Офіціантом? Я? – ледь не зареготав, уявивши себе в цій ролі. 

– І я теж. У нас працівник захворів, нема кому обслуговувати банкет на 200 чоловік. 

– Мм… – видав щось нерозбірливе Алекс і уявив, як підносить їжу і питво комусь, хто його впізнає. Не дуже весела картинка виходить. – подумав. – Без проблем! – додав.

Зазвичай день Алекса проходив за звичним сценарієм. Підйом по бажанню та сніданок тоді, коли у людей вже обід, а іноді і вечеря. Доки родинним бізнесом керувала мати, він міг дозволити собі розслабитись. Розслаблявся по-різному, звісно, іноді відпочиваючи вже від відпочинку. Їжу так-то теж заробляти не доводилось, її ледь не в ліжко приносила Оленка. І одяг приносила з пральні чи з магазину…

А тут за кілька годин він встиг навчитись рубати дрова, винести-занести хитрому Мойше з пів-тони різного кухонного реманенту, відповісти на сотні питань цікавої до всього Ліни, що наче випадково опинялась поруч, та познайомитись з охоронцем. Коли побачив останнього і почув його “почесне” звання тут, ледь стримав сміх. Сухенький дідусь років 80–ти на вигляд явно дуже гарно охороняв та потенційних порушників "відлякував" своїм грізним виглядом. 

Загалом, він гарно вписувався в картинку “Сяйва”, яке на перший погляд теж було далеко не в розквіті сил. Це вже пізніше Алекс зрозуміє, що і дядя Юра, і стіни цього закладу, і худорлява до прозорості Ліна, і тендітна на перший погляд Марго – слабкими тільки здаються. Разом вони – кам'яна стіна, об яку хіба вбитись можна, але не пробити. Однак то потім, а зараз він виконував вже соте доручення і не міг зрозуміти, з якого біса йому це подобається. Може тому, що він почуває себе потрібним і, чи не вперше в житті корисним? 

– В багатих свої причуди, – абсолютно випадково відповіла на його питання Ліна, щось пояснюючи не йому, а Мойше, який чаклував над купою страв одночасно просто з ювелірною, ні, навіть саперською точністю. І нічого в нього не підгорало, не падало, а сам сивий дідуля здавався сторуким Шивою* (Прим. автора: індійський бог, що за легендою мав сто рук). 

Не далеко від нього відійшла й Марго. Вона металась по закладу, роблячи купу дзвінків-замовлень, щось оформлюючи досить не банальними дизайнерськими кульками, щось поправляючи, десь віддаючи накази такому небагаточисленному, але гарно організованому персоналу. 

Врешті, стомившись, вона зробила собі каву і сіла на стільчик поряд з Алексом, що приніс з погрібка вже енний ящик з якимись пляшками.