2. І що таки бачать мої очі?

Осінь тільки почала золотити листя і холодити вулиці, тож вдень ще було тепло. А якщо рубати дрова, роблячи це чи не вперше в житті, то, мабуть і спекотно. Саме тому Алекс в завузьких штанях з чужого плеча, тобто не плеча, іншої частини тіла, але то дрібниці, та малуватій і теж страшенно вузькій майці, рубав дрова для мангалів. Сорочка, яку йому принесла Ліна, виявилась такою вузькою в плечах, що він в ній не те що працювати, а й дихати не міг, тож довелось її зовсім зняти. 

“Дроворуб” без сорочки став ще більш колоритнішим: високий і статний, з трохи задовгим волоссям, що гармонійно розтріпав вітер, мужньою тижневою щетиною, “рукавом” татуювання на руці та рельєфними м'язами, міг би зніматись в рекламі якогось суто “жіночого” продукту, щоб жінки в чергу вистроювались за ним в магазинах. 

Марго і Ліна не вистроювались. На правах власниці і працівниці закладу, ця вистава для них була безкоштовною, тож і насолоджувались з вікна вони вже з півгодини красою осіннього золотистого ліску через дорогу. Тобто гарно вдавали, що дивляться саме на лісок, а не на те, як чітко і виважено переливаються гарні пружні м'язи під татуюваннями “дроворуба”. 

– Гарненький, правда? – врешті спитала Ліна. 

– Хто? – спитала Марго, не відриваючи погляду від нього. 

– Кінь в пальто! – фиркнула Ліна. – Наче ти не знаєш!
– А! Ти про нього? – повернулась до реальності Марго. – Ага, нічого такий. 

– В тебе були колись стосунки з безхатьком? 

– Боже збав! Мене не цікавлять люди, в яких немає цілі в житті. 

– А може, його ціль – свобода і незалежність. – мрійливо закотила очі Ліна. 

– Свобода від гігієни і даху над головою? Ну так собі ціль. 

– Та годі тобі! Я жартую! Хоча…

– Іди вже працювати, жартівниця! Ввечері бенкет, Мойше там справляється з кухнею? 

– Отак завжди, на самому цікавому! 

– Саме цікаве ми вже бачили в душі. – Марго посміхнулась і відразу відвернулась, намагаючись приховати палючий рум'янець, що залив щоки, щойно вона згадала вранішню картинку. 

– А якщо серйозно… – Ліна закусила губу, пильно глянула на Марго. – Він же тобі не цікавий, ні? 

– Та звісно! Що в тебе в голові, Лін? Хочеш, забирай! А я до Мойше. 

Мойше, – їхній шеф-кухар, як і дівчата, офіціант та різнороб Владик і охоронець дядя Юра, жили тут, в “Сяйві”. Готельно-ресторанний комплекс знаходився за містом, їздити сюди на роботу було б проблемно, однак не лише в цьому справа була. Вони разом так звикли і до “Сяйва”, і одне до одного, що вважали його своїм домом, а невеликий колектив – родиною. При цьому, у багатьох з них більше нікого й не було, тож вважали вони так не дарма. 

Раніше “Сяйво” процвітало. Само по собі місце його розташування було не надто вдалим, однак мимо нього пролягав туристичний маршрут і до війни тут зупинилось безліч туристів, подорожуючих, байкерів та торгових представників, що не встигали в місто до темна, і не ризикували їхати по традиційно роками розбитій дорозі. 

Після війни все змінилось, однак комплекс виживав завдяки святкуванням в ньому весіль, днів народжень та інших банкетів тих, хто не особливо хотів “світитись” у місті. 

Щоправда, ключовим словом стало “виживав”, бо Марго більше вкладала, ніж отримувала, однак трималась за “Сяйво” руками й зубами, цінячи родинний бізнес, що, за легендами починався ще з придорожного трактиру сто років тому. 

– І що таки бачать мої очі? Ой-ой, доки старий Мойше з останніх сил чаклує на кухні над тим сухопарим, як студент-другокурсник, м’ясом, ви тут милуєтесь краєви… отакої! – помітив він дроворуба. – А це що за балбес?? 

– Наш тимчасовий різноробочий. Владик же захворів, а працювати комусь треба. – пояснила Марго. 

– Ой-вей! Владик, шлімазл, вміє вчасно затихаритись! Ну то клич цього анатомічного манекЄна їсти! Бо потім старому Мойше буде не до цього. 

– Зараз! – Ліна відчинила вікно, і вже набрала повітря в легені, але Марго її зупинила. 

– Я покличу! – повідомила і, щоб їй не завадили, швидко-швидко покрокувала до виходу. 

Зблизька картинка була ще привабливішою. Чіткіше вимальовувався рельєф м’язів “дроворуба”, від якого приємно пахло її ж таки, Марго, гелем, яким він скористався. Він стояв посеред купи ювелірно-рівно нарубаних колодочок. Краплини поту на абстракції тату додавали йому якоїсь зворушливої магнетичної привабливості і Марго не хотіла його відволікати, однак знала ж, що Мойше і, особливою Ліна зараз за нею пильно спостерігають, тож надягла якомога байдужіший вираз обличчя, та легенько торкнулась рукою плеча “дроворуба”. 

Ох і дарма це зробила! Дотик до його шкіри вмить опалив руку і погнав розпалену лаву у венах. 

Простий дотик! 

Всього один!
Марго відсмикнула руку, як від вогню, і не встигла вигнати переляк з очей, як незнайомець повернувся до неї, граційно опустивши сокиру на чергову дровиняку. 

– Привіт! – усміхнувся їй абсолютно обеззбороюючою усмішкою. 

– Як тебе звати? – відновила захисну маску Марго. 

– Алекс… Тобто Сашко! Зви мене Сашком! – відповів серйозно, змахуючи волосся з лоба так, що замість нього це зробити захотілось Марго.