ГЛАВА 7

На диван я осіла зовсім без сил. Згорбилася. Оперлася ліктями навколішки і сховала в долонях обличчя. Шкода, що так само легко не можна було втекти від проблем.

Ця розмова мене спустошила, наче вся енергія зі злістю і образою перекочувала в Зайцева.

Я думала, що тільки-но висловлю все чоловікові-зраднику, як тільки зроблю йому хоч трохи боляче, вкушу у відповідь – мені стане легше. Але легше не стало. Ні на краплю.

І розпач, і страх, і дурна жалість до себе з одвічним питанням: «Чому я?» – все це накидалось на мене хвилями. Все це заважало дихати на повні груди. А ще дуже сильно хотілося стиснутися в дрібку і зламатися остаточно.

Несміливий дотик до плеча вивів мене з думок і змусив здригнутися.

– Я все чула. – Бабуся присіла поряд.

Ще б пак…

– Пробач, я, мабуть, надто кричала, – похитала головою я. Незручно вийшло.

Увірвалася в життя Агати, сама себе нав'язала, вигнала з кімнати і влаштувала скандал.

– А тепер, дівчинко, давай все спочатку і у всіх подробицях.

– Мені б не хотілося тебе турбувати… – скривилася я. І згадувати все, переживати знову теж не хотілося, чесно кажучи.

– Натякаєш, що я зовсім старою і немічною стала? – посміхнулася Агата.

– Ні, що ти. Мені просто…

– Та гаразд, дівчинко. На правду не ображаються, – відмахнулася вона. – Я справді стара, і здоров'я в мене вже не таке, як раніше, але мозок досі добре працює.

– Загалом я й не сумнівалася, але…

– Не закривайся, Віка. Раптом я тобі якось знадоблюся? – Схилила голову набік Агата. – До того ж я взяла самовідведення з твого життя на дуже довгий термін і не пишаюся цим. Сподіваюся, що ти колись зможеш пробачити мені мою гордість і вибір пережити біль на самоті.

– Я тебе розумію, бабусю, – щиро зізналася їй. – Хоча б тому, що ми з тобою дуже схожі не лише зовні, а й за характерами.

А далі мене чекала складна сповідь, яку я витримала лише завдяки силі волі, магазинним пельменям під майонезом та каві.

– Ось Єбельманія жовтошипова, – процідила крізь зуби Агата, як тільки я перестала описувати всі кола свого пекла.

– Що?

– Я завжди знала, що Томка проклята. Вона ж як Венерина мухоловка – хижачка! – Стиснула кулаки бабуся. – І Ліда вся в матір. Звідки там доброті та чесності взятися? Яка пшениця, така й паляниця. Добре, що тебе зіпсувати не встигли. А щодо пса цього боягузливого не хвилюйся, відгукнеться йому все. Бог як дає, то не мірить, а як бере, то не жаліє.

Мене не так насторожував її крик, як зовнішній вигляд. Агата стрімко пішла червоними плямами, навколо рота та носа утворився білий трикутник, руки затремтіли…

– Бабусю? – Насторожилася я.

– Ох, – скривилася вона.

– Тобі зле?

– Принеси мені, Віка, аптечку. На кухні вона, на верхній полиці у шафі. – Агата важко відкинулася на спинку дивана та заплющила очі. Тепер вона часто дихала і різко зблідла.

А мене такий страх взяв, що кров застигла в жилах.

«Довела. Довела!» – тільки і билося набатом у голові, поки я шукала аптечку і виконувала подальші вказівки бабусі.

Прийнявши ліки, Агата задихала глибше і майже відразу перестала кривитися від болю. Тваринний жах потроху мене відпускав, але тривога не розвіялася.

– Що це було? – Запитала я.

– Дурниця, – безтурботно відмахнулася бабуся. – Зі мною іноді буває. Подай мені краще, Віка, чорний блокнот на тумбочці біля телефону. І сумочку. Будь ласка.

Я давно вже не бачила стаціонарних телефонів із диском. А в Агати такий досі був.

– На дурницю і я б уваги не звернула, але тут ти явно лукавиш і обманюєш мене, – відверто сказала їй, передаючи блокнот. – Що з тобою?

Бабуся скривилася, ніби я її спіймала за руку при крадіжці цукерок.

– Моторчик у мене барахлить, – неохоче зізналася вона, вийнявши окуляри з сумочки.

– Наскільки все серйозно?

– Усі ми смертні, дівчинко, – знизала плечима Агата.

– Наскільки. Все. Серйозно, – натиснула голосом я.

– Без шунтування моя смерть настане дещо раніше, ніж хотілося б. Тільки й усього, – хоробрилася бабуся. – Ось тільки не варто робити з цього трагедію, Віка. Останнє почуття, яке я хотіла б викликати у своєму житті – жалість.

Насупившись, вона почала зосереджено гортати блокнот, а потім набрала номер на кнопковому мобільному. Я ж застигла поряд чи жива, чи мертва і все не могла позбутися думки, що просто не можу її втратити! Не зараз, коли тільки знайшла близьку за духом людину!

– Абрам? Ти ще дихаєш, старий сич? – весело поцікавилась у співрозмовника бабуся. – Трина сиплеться, кажеш, але в тебе є дружина, щоб прибирати за тобою сліди такого марнотратства? Ти не надто там старайся, а то не кошерно Нонночці постійно спину гнути. Тяжка жіноча доля – за мужиками все життя підтирати.