ГЛАВА 6

– Віка? – щиро здивувалась Юлія Володимирівна замість належного вітання. – А я думала, ви з Едіком ще не приземлились.

– Куди не приземлились? – Обережно уточнила я.

– Як куди? Ви ж вирішили влаштувати собі відпочинок у Туреччині, побути на морі, поправити тобі здоров'я, – сказала свекруха, а потім різко замовкла. – Чи ні?

І добре, що я зараз просиджувала в заторі, інакше перший зустрічний стовп був би мій.

– Віка?

– Чи ні, – сказала я, коли впоралася з приступом сміху.

– Нічого не розумію… А з ким він тоді? Чи ви не полетіли? – Занепокоїлася жінка. – Щось трапилося?

Я закусила нижню губу в роздумах, вивалювати жорстоку правду на свекруху або ні.

З Юлією Володимирівною у мене ніколи проблем не було. Вона не намагалася мною командувати, принижувати, вчити, ставити нижче за власного сина, ну хоч якось докучати. Жінка з перших днів знайомства дуже тепло прийняла мене, а потім, коли ми з Едом вирішили узаконити стосунки, щиро зраділа цьому.

Мати мого чоловіка все життя пропрацювала вчителькою молодших класів, нещодавно вона вийшла на заслужену мізерну пенсію.

– Сталося, Юліє Володимирівно. У Еда коханка. Цілком ймовірно, що навіть не одна, – зважилася я.

– Бути такого не може, – після невеликої паузи сказала жінка. – Едік же так тебе любить, Віка! Хто тобі наговорив такі дурниці? Це все заздрісники! Просто чуже щастя людям очі коле.

– Ліда.

– Що Ліда? – Не відразу зрозуміла мене свекруха.

– Ліда мені сказала. Вони з Едом зустрічалися за моєю спиною два роки, і тепер моя сестра вагітна, – на одному подиху видала я. – Так що Ед прихопив до Туреччини свою вагітну коханку, а мене залишив розбиратися з колекторами. Вам вони ще не дзвонили?

Мені продовжували телефонувати, але на дзвінки я більше не відповідала і перевела телефон у беззвучний режим.

– Яка вагітна? Які колектори? – Здивувалася Юлія Володимирівна. – Віка, зізнайся чесно, ти мене розігруєш, дівчинко?

І ось після останнього питання, заданого тремтячим голосом, мені стало шкода цю жінку. Свекруха завжди була до мене добра, частіше ставлячись тепліше, ніж справжня мати, але...

– Вибачте, Юліє Володимирівно, – підібгала губи я. – Якщо це розіграш, то я вже який день живу в чужій хворій фантазії.

Між нами повисло напружене мовчання, яке розбавлялося лише звуками дихання.

– Мій Едік не міг так вчинити. – Я чула сльози в її голосі, але свекруха продовжувала триматись і стояти на своєму. – Він же не негідник! Я його такому не вчила!

Юлія Володимирівна виховувала сина сама, ніколи не була одружена, наскільки я знала. Звичайно, такий вчинок обожнюваного Едічки став для неї ударом.

– Ви не вчили, то, може, його батько…

– Це була помилка молодості. Едік ніколи з ним не зустрічався, – в її голосі прозвучала крига, навіть на відстані мене обдало холодом. – Ти щось плутаєш, Віка. Мій син не став би ні тебе обманювати, ні тим більше мене.

– І все ж я раджу вам, Юліє Володимирівно, бути обережнішою, – сказала я. – Колекторам байдуже, з кого гроші вибивати. Якщо вони до мене дісталися, то і вас скоро тероризуватимуть.

– Коли правда з'ясується, тобі ще буде соромно, Віка, що ти сумнівалася в чоловікові, – пообіцяла мені свекруха і першою перервала розмову.

А мені вже було соромно. За те, що так погано знала свого чоловіка.

Ніхто не змінюється в одну мить. Просто ми не хочемо помічати недоліки партнера до того моменту, поки вони не починають стрибати нам у вічі, руйнуючи зручні ілюзії.

Ось і я мешкала в ілюзії. У мене був люблячий чоловік, прекрасна мати та молодша сестра. Насправді все, що я мала, – це пародія на сім'ю та егоїстичних родичів-п'явок. Хто винен у моєму небажанні дивитися правді в обличчя? Тільки я сама. Значить мені з цим і розбиратися.

До обіду я дісталася найближчого відділку поліції. Довелося ще почекати в черзі, поки слідчий Гаркавий Дмитро Валентинович, як значилося на табличці, зміг мене прийняти.

– Мене переслідують колектори, – почала я розмову. – Чоловік узяв позику, про яку я не підозрювала, а тепер мені погрожують.

Гаркавий мене вислухав, заяву прийняв, але з таким виглядом, ніби зробив мені велику ласку.

– Щось не так? – поцікавилася я.

– Доказової бази немає.

– Як немає? – У мене трохи очі з орбіт не випали. – Я ж записала телефонний дзвінок. Мені погрожували! Ви самі все чули.

– Пані, – слідчий зиркнув на мене важким поглядом з-під брів, – цей запис не має доказової сили. За законом ви повинні були попередити співрозмовника, що вестиме запис розмови.

– Але ж мені погрожували фізичною розправою! – задихнулася обуренням я. – А якщо вони щось зі мною зроблять?

– Ось тоді й звертайтеся, працюватимемо, – пообіцяв Гаркавий. – А поки що немає тіла – немає справи. Ми розглянемо вашу заяву. Наступний!