ГЛАВА 3

– Здається, ти неправильно трактувала мої слова про відпочинок, Віка, – похитав головою Ізмайлов. – Я вирішив, що ти в санаторій поїдеш, на острови, та хоч у село побалуватись парним молоком, а ти задумала себе вбити. А на вигляд завжди здавалася такою розумною дівчинкою ...

Чоловік прицикнув язиком, на що я лише пирхнула.

– Читання моралей на мене не діє, Ізмайлов, – закотила очі я. – Хто-хто, а ти маєш таке знати.

– Спробувати варто було, – розвів руками він. – З іншими пацієнтками спрацьовує.

Пів години тому я прийшла до тями в окремій лікарняній палаті, Іра сиділа на стільчику і тримала мене за руку. Подруга не стала викликати швидку, а відвезла мене одразу до Єгора. Донести мене до машини їй допоміг сусід.

Коли в тебе в друзях лікар, завжди звертаєшся до нього, забувши, що він взагалі вузький фахівець, а не паличка-виручалочка для всіх проблем.

Втім, послуги гінеколога мені якраз і знадобились. Відкрилася повторна кровотеча.

– Довелося знову почистити, – скривився Єгор. – Цього разу, Віка, до ранку я тебе точно нікуди не відпущу, полежиш, відкрапаєшся, відпочинеш.

– Добре, – погодилася я. У квартиру, де все нагадувало про брехню найближчих людей, особливо не тягнуло. – Що?

Єгор виглядав дещо приголомшеним, тому я просто не могла не звернути на це уваги.

– Не очікував, що ти не відбрикуватимешся від госпіталізації. Мабуть, притиснуло сильніше, ніж я думав, – пробурмотів Ізмайлов. – Як ти взагалі примудрилася заробити легкий струс мозку? Впала?

– На кулак чоловіка напоролася, – підібгала губи я, не ставши нічого приховувати.

Зазвичай жінки соромляться такого, вважаючи, що раз ударив, значить, заслуговуєш на таке ставлення, але мені соромитися не було чого. Нехай Зайцев ходить і озирається.

– Еда? – витріщив очі Єгор.

– Ти бачив у неї якогось іншого чоловіка? – прошипіла Іра. – Вдавила би гада!

Єгор стиснув кулаки, зло примружився.

– Як це сталося? – Він не підвищував голос, але навіть у шепоті Ізмайлова чулися металеві нотки люті.

– Не хочу зараз про це, – скривилася я. – Я розлучаюся.

– Зрозуміло, – простяг Ізмайлов. Хоча вираз його обличчя говорив зовсім про протилежне. Але сил для того, щоб задовольнити цікавість чоловіка і повторно викупатися в цьому лайні зараз, я не мала. – Тоді я покличу чергового знайомого травматолога. Або ти не будеш офіційно оформляти усю цю красу?

Останнє він спитав дуже акуратно, хоча погляд при цьому залишався чіпким, серйозним і навіть злим.

– Все вона буде, – відповіла за мене Ларіна. – Нам потрібні козирі.

Єгор видихнув.

– Постарайся не заснути, поки я не приведу Гончаренко. Допоможи подрузі, Іро, – роздав нам вказівки Ізмайлов, прямуючи до виходу з палати. – У крапельницю додали заспокійливих, тож скоро ти можеш відключитися. Не витрачатимемо даремно часу.

Це було слушною пропозицією. Побої бажано зняти в перші 24-48 години після побиття, із заявою в поліцію я можу звернутися в будь-який час протягом трьох років після випадку. Головне – доказова база.

– Ти як? – Запитала Ларіна, як тільки Єгор вийшов.

– Наче мене прожували, а проковтнути забули, – сказала я правду. – Не хвилюйся все буде добре. У мене міцний організм, все гоїться як на собаці. Завтра буду як нова.

Іра натягнуто посміхнулася.

– Боюся, щоб залікувати рану від зради потрібно більше часу, ніж доба. Адже душа...

– Не до неї буде, – перебила я подругу. – Доведеться поборотись з чоловіком під час розлучення, навряд чи він погодиться на мирну угоду.

Я двома словами переказала Ірі відео.

– От потвора, – пересмикнулася Ларіна. – А так вдало грав весь цей час! Дволикий Янус прямо.

– Мені потрібна консультація тямущого юриста. Як би Зайцев не спробував відкусити шматочок від нашої «Совушки»… – стиснула перенісся я. У голові все ще лунав дзвін. – У твого Андрія немає знайомих?

– Обов'язково це з'ясую, Віка, – кивнула подруга. – І ще…

– М-м-м?

– Поки ти не прийшла до тями, я злякалася і подзвонила твоїй матері, – зізналася вона. – Тамара Григорівна вже їде сюди.

Її попередження запізнилося. Якраз після слів подруги в палату стрімголов примчала мама.

– Віка! – Видихнула вона. – З тобою все гаразд?

І знаєте, це прозвучало дещо розчаровано…

– Так, мамо, вмирати я ще не збираюся, – пробурчала я, справляючись із черговим уколом болю в серці. – Мені б пожити встигнути…

Звичайно ж, моя мати не хотіла мені смерті, ось тільки після удару, що завдала Ліда, все навколо здавалося мені ворожим і сприймалося набагато гостріше.

– Нісенітниці не городи, Вікторіє, – раптом розлютилася мама. – Налякала мене тільки і нервувати змусила. А в мене серце слабке, не забула?