ГЛАВА 2

– Що? – Ед настільки розгубився, що можна було сміятися з його дурного виразу обличчя, але мені чомусь було зовсім не до сміху.

– Я все знаю, – це прозвучало як у сльозливих мелодрамах, але інакше і не скажеш.

– І що ти знаєш? – поцікавився чоловік.

– Ой, перестань! – Закотила очі я. – Роль не обтяженого розумом ідіота тобі зовсім не пасує. Про вас із Лідою я все знаю.

– Про нас із Лідою, значить? – Ед тримав обличчя.

За стільки років спільного життя я навчилася схоплювати в ньому найменші зміни, тому помітила, що чоловік злякався, хоч і, як і раніше, намагався мене обдурити.

– Стривай, – примружилася я. – А може, Ліда не єдина? Скільки їх у тебе взагалі було за ці вісім років нашого шлюбу? Хоча ні, не кажи, у багнюці копирсатися – це точно не моє.

Я стрімголов кинулась у вітальню, Ед відразу рушив за мною.

– Віка, почекай!

І добре, що він відмер і не став стояти бовваном у коридорі, мені хоч не доведеться дві важкі валізи тягнути. Як старанна дружина, я зібрала чоловікові речі. Ще готова була дати стусана під зад для прискорення, але дуже сподівалася, що цього не знадобиться. Все ж таки у нас різні вагові категорії.

– Ось, – повідомила я Еда рівним тоном.

– Це що? – витріщив очі чоловік, чому я все ж таки не стрималася від нервового смішка.

– Валізи, Ед. Їх люди використовують для перенесення всіх необхідних особистих речей, – як маленькій дитині почала пояснювати йому. – Я все тобі зібрала.

– А я нікуди не збираюся, Віка.

– Сподобалося жити гаремом? – вигнула брови я. Хто б знав, як довго я репетирувала перед дзеркалом байдужу маску, якої зараз щосили дотримувалася. – Може, ще запропонуєш офіційну шведську родину створити? Одна дружина розумна, інша вродлива, одна для побуту, інша для душі, так?

– Навіщо шведську родину? Мене все й так влаштовує, – видав він, а я вперше оніміла від людського нахабства. – Віка, давай ти зараз заспокоїшся і ми поговоримо?

– А я спокійна, Ед. Або ні, Едічка, – простягла голоском, як робила це Ліда. – Так тобі більше подобається, так?

– Віка… – скривився чоловік. – Бути стервом тобі йде так само як…

– Як тобі ідіотом, – закінчила за нього я. – Але що вдієш, життя суворе, милий, і людям доводиться нести тяжкий тягар обраних ролей.

– Що ти верзеш?! – спалахнув Ед. – Хіба я багато прошу?

– Правду кажучи, так, – зробила страшні очі я. – Але добре, якщо без цього ти все одно йти відмовляєшся, поговорімо. Я слухаю. Можеш починати замилювати мені очі.

Мій сарказм не був прокоментований, Ед просто потягнув мене на кухню і змусив сісти за стіл переговорів.

Ми завжди так робили, якщо намічалися якісь конфлікти. Родина без них не обходиться, треба шукати компроміси. І у нас усі вісім років чудово виходило. Тільки ось зараз із ситуації я бачила єдиний можливий вихід – розлучення. Про що тут взагалі говорити?

Ед поклав руки на стіл, потягнувся до моїх долонь, і я тут же сіпнулася, ніби двісті двадцять хребтом пустили.

– Я погодилася на розмову, – сказала йому. – Жодних доторків.

Чоловік тяжко мученицько видихнув, а потім видав на одному диханні:

– Віка, я люблю тільки тебе!

При цьому в нього було таке одухотворене обличчя, що я ледь зі стільця не впала від сміху.

– Віка?

А ні, все ж таки звалилася. Але я швиденько піднялася на ноги, обтрусилась, як завжди по життю, і хлюпнула собі апельсинового соку в склянку. У кілька ковтків осушила: така спрага раптом напала. І лише потім я повернулася за стіл переговорів.

– Вибач, трохи відволіклася, – з серйозним обличчям покаялася я. – Повтори, що ти сказав?

– Я люблю тільки тебе? – Ошелешено простяг Ед.

– Ось. А тепер це більше схоже на правду, – резюмувала я. – Одного не зрозумію: навіщо брехати треба було? Ну вибрав ти Ліду, то й пішов би до неї. Думаєш, я б тобі на шию вішатися стала і в ноги кидатися, аби лишився?

– Ти? Ні, – раптом зло примружився чоловік. – Королева Вікторія ніколи не дозволить втратити власну гідність, щоб спуститися до простих смертних. Так, Віка?

– Іди, Ед, – похитала головою я. – Розмову закінчено.

– Я сам вирішуватиму, коли ставити у ній крапку! – Раптом закричав він, ще й кулаком по столу грюкнув, від чого я підстрибнула.

Ось це новина... У спробі наздогнати власну мрію я не помітила разючі зміни в чоловікові?

– Крапка була поставлена ​​сьогодні, коли я дізналася про вагітність Ліди, – підібгала губи я. – Крапка, Ед, а не кома. Забирай речі та йди, я сама подам на розлучення.

– Жодного розлучення не буде, Віка! – почервонів Зайцев. – Ти ж хотіла дитину? Та й ось.

– Що «ось»? – Ще ніколи я не відчувала себе на межі кретинізму, але все буває вперше, так?

– Ліда вагітна, у нас із тобою буде бебік. Все як ти хотіла, киця, – розвів руками чоловік.