Нехай потоп від дамських сліз почнеться

ПАЖ

Що вам сказати про останній перехід до Трояндового замку?

Всю дорогу їхати під дрібним нескінченим дощем і вислухувати від зрадника що я мале й дурне, і що не можна мені лізти в їх дорослі політичні ігри - так собі розвага. Навіть коли дощ не затікає за комір, бо на тобі плащ зрадника.

Але все погане в житті коли-небудь обов’язково закінчується. 

Саме про це мені подумалося, коли ми під’їхали до височенних мурів Трояндового Замку, і розпорядник , взявши з нас мито,переніс нас вище рівня хмар. О, блаженство - сонечко, бруківка замість піску і глини, кам’яні будиночки, криті черепицею замість хат під соломою, жодних посівів і грядок з ріпою, лише різноколірні герані й туберози посміхаються з кожного вікна й балкона.

Балкони, сударі ви мої! Тут будинки в п’ять поверхів, мансарди й мезоніни, і з кожного визирають вдячні слухачки моїх канцон і серенад.

Мені хотілося обійняти місто, що встигло стати мені рідним, дало прихисток і де Її Величність доручила таємне завдання, яке тепер виконане. 

І ще я уже знаю, як врятувати її саму й Імперію Троянд і заодно магію цього світу. 

Досить буде просто зустріти її вінценосного чоловіка, професора нашої Академії фон Ешенбаха, першого серед поетів, принца-консорта і короля крадіїв. Уявити важко, але це все одна особа, правда в трьох іпостасях. Він одночасно людина, величезний вовк і древній привид.

Привід для зустрічі й шукати не треба. У мене хвіст з риторики - ніколи було скласти іспит перед спішним від'їздом. 

А тепер я уже нікуди не спішу, крім здати заборгованість.

А професор як раз дуже зайнятий різними державними й мистецькими справами й ще тим, щоб ніхто не вкрав серце її величності у нього з-під носа.

Тому він, щоб не гаяти час, на іспитах і заліках просто краде думки адептів. Щоб вмить бачити, чи вони достатньо пам’ятають з вивченого. 

От він і мої думки вкраде, гадаючи, що там просто риторика. І все одразу побачить. А мені й слова не доведеться говорити або писати.

Отак тому магу. Шах і мат.  Не можеш передбачити наслідків, то й  не берись на мене накладати страшних заклять нерозголошення.

Фух. Фон про все дізнається, а на ньому ж ніяких заклять нема. І він повідомить все Її Величності. І життя налагодиться. 

Бо далі уже все простіше. 

Маги в столиці сильні. Вдячна королева знайде спосіб зняти закляття, і моя голова не розлетиться.

А поганця і зрадника Інгвара викриють. Буде знати. Хоча його плащ... І взагалі він, як подумати, робив мій квест найменш некомфортним з усіх можливих варіантів. І мені буде трохи шкода, коли королівський кат його стратить. 

Я до цієї події напишу красиву баладу про мінливості долі. І співатиму її, поки він буде готуватися до страти. 

Останнє побажання - закон.

Він так хотів прославитись не менше, ніж сір Змій, і взяти за себе принцесу. З принцесою не вийшло. А от в легендах прославиться на віки, я це гарантую. Мої пісні не так просто забути.

Не одна прекрасна дама зронить сльозу...

Ой, що це?

Дощу нема, а по щоках і за комір тече вода.

Солоно-гірка на смак. Оце так реквієм по звитяжному серу Інгвару, що продав честь за принцесу і  залишився і без принцеси, і без честі. 

Яка іронія. 

А шкіру аж пече, такі ядучі ці сльози. І дощу, як на зло, нема, ще побачить хтось, і не знатиму, що відповісти. Бо чого це юний паж, який з честю виконав важливе доручення її величності плаче-розливається?

- Номе, ти плачеш? - питає мене сір зрадник.

І від цього сльози течуть ще сильніше. Солі навіть не відчутно, вони гіркі, як полин.

- Так, сір, плачу. Поетична я натура. Ця бруківка розчулює до сліз,  чи не так?

- Не посперечаєшся.  Приємне місто. Одразу видно - метрополія. Дами зранку вмиті й красиво декольтовані. І бачиш - тут нова мода. У кожної на руках мале кудлате створіння.

- Так точно сір. Мені здалося що то у них хутряні ридикюлі.

- А от і ні. То нова модна прикраса - мартінська болонка. Лицарі їх дамам серця привозять. З Кітонії. 

- Що ж ви своїй дамі не привезли? - питаю, щоб відвернути увагу від недоречних сліз.

- Так Кітонія - вона вглиб континенту. А ми  з тобою  вздовж кордону мандрували. Але я обов’язково привезу таку, правда ж симпатичні створіння?

- Не можу знати, сір. Ніколи  б не спало на думку, що ви любите тварин.

- Нууу, сказати правду, я їх більше люблю в приготованому вигляді. І точно не собачатину. Але якщо дамі подобається? Нехай би сиділо на руках, розважало, щоб дама не сумувала, поки я у квесті, як тобі ідея?

 Ах так?

Не буде тобі балади. Дурням вони не присвячуються. Сумує вона за ним, ха! У неї пан ректор є. Він не кудлатий і на руки не візьмеш, та попри цю прикру обставину, все одно вміє розважити даму. Чого їй сумувати?

Так культурно і ввічливо обговорюючи красу столиці, ми наблизилися до воріт Трояндового замку.

Мені хотілося одразу звернути в менші двері, що вели до башти Академії.  Але Сір Інгвар заявив, що треба спочатку звітувати про виконання завдання. І що потім мені буде необхідно сидіти тихо і не відсвічувати, щоб не потрапити під роздачу.

Хам. Зрадник. Болонка дамська. Я тобі все пригадаю! 

Хоча…  Його ж завтра стратять. А може ще сьогодні. Нащо на нього гніватись? 

Треба запам’ятати його краще, бо ми більше не побачимось.

Нащо запам’ятовувати? 

Е, Нууу... Для балади, от нащо. Нехай уже буде йому балада. 

Поки що не буду придумувати, щоб спогади про змову проти Імперії були на поверхні, і принц-консорт їх одразу побачив.

А вже потім складу таку, що забути неможливо.

Нехай потоп від сліз

Прекрасних дам почнеться

Гарний початок, правда ж?

І початок балади гарний, і план порятунку Трояндової Імперії чудовий.