Пророцтово принцеси із замку Данделіон

ІНГВАР

Здавалося, я знайшов вихід. В цьому замку час не має влади над людиною. План був такий - я залишаю тут Нома під наглядом принцеси і повертаюся в Трояндовий замок, щоб завершити справу.  Принцеса любить серенади і канцони, паж знає їх безліч і якщо що придумає нові. 

Він розважатиме принцесу кульбабок, поки я не повернуся, коли небезпека мине.

Але все пішло не так.

Тому що не можна, щоб людина була такою красивою, мала настільки чарівний голос, виплекану сотнями поколінь самовпевненість і при цьому зовсім не могла себе захистити.

Але мені вже пояснили, що питати, за що мені все це, немає сенсу. І я мовчки дивився, як мій гарний план розбивається на дуже дрібні скалки.

- Дозвольте мені розповісти вам одну оповідь? - життєрадісно звернувся мій паж до принцеси.

- Про що ж твоє оповідання, юний менестрелю?

- Моя розповідь про кров і про обман, про золото та вбивство, про владу та про зраду. - очі пажа блищали, шоки порожевіли. Так було завджи, колизнаходились вдячні слухачі.

Принцеса зареготала і добряче хильнула з дерев’яного келиха, енергійно показуючи пальцем з занадто відрослим нігтем на мій келих.Там ще залишалося кисле місцеве вино, схоже на оцет запахом і смаком, але не трохи кисліше. А ще кажуть, на дурняк і оцет солодкий. От і вір після цього людям.

А я ж довірливий. Написано в об'яві - тимчасово незаміжня принцеса з замку, де час зупиняється, в біді, ну я і примчав. 

- Мені подобається початок, хлопчику, починай свою оповідь. - схвально кивнула ця принцеса в біді. Жіночий алкоголізм то і справді біда, скажу я вам. Вигляд вона мала не найкращий. Особливо коли посміхнулася. Численні зморшки зазміїлися по рум’яному обличчю й утворили новий рельєф. 

Паж удав, що підтягує струни лютні й запитально подивився на мене. Якби я міг, то стенув би плечима. Але це було б неввічливо.

- Обман, зрада і золото. - мрійливо примружила вицвілі очі її високість. - О, такі перекази мені до вподоби.  - А ельфи або піксі там будуть? Дракони? Гобліни? 

- Ні. - сумно признався паж.

- Ну хоч привиди?

Ном похитав головою, і чорне перо на береті наче перекреслило мої надії на те, що цей телепень проявить хоча б дещицю  розуму й такту. Якими так пишається і тицяє мені ними у вічі принаймні тричі на день. Що цьому менестрелю, крім якогось там почуття прекрасного, заважає  вставити у свої недолугі байки хоча б привида?

- Для втілення у життя будь-якого зла, ваша високість, вистачає і просто людей. - поважно пояснило це нащастя тонкощі свого фаху цій дивовижній жінці дуже похилого віку. Але дивилася ця скарбниця поетичний талантів  при цьому лише на мене, ще і як злісно.

Мені ті натяки були добре зрозумілі. Але поясняти, що я не зрадник, не випадало.

Принцеса так енергійно відсалютувала Ному кухлем, що вино з нього вихлюпнулося на брудну підлогу. 

- Непогано, непогано, мій  хлопчику. Бачу, у твоїй оповіді буде хоча б трохи правди життя. Тільки, як на мене, фантазії веселіші й цікавіші. Якщо хочеш знати правду, гик.

- Ви не нудьгуватимете, ваша високість. - оптимістично заявило чудо з  пером. -  Такі розповіді, як моя, найкращі з усіх відомих легенд. Нас цього навчили в Трояндовій Академії.

- Так от де навчався такий красунчик! А я думаю, звідки в нашій глушині такі ммм... таланти.  Практика в тебе, виходить. І до лицаря у квесті приєднався, дуже розумно. Місця тут дикі. - облизнулася принцеса і знову хильнула з кухля. 

Вона все гірше контролювала себе.

- От як їм вдається кожного року набирати такий квітник? Що не випускник, так просто хоч зразу ж  виходь за кожного. Хоч по черзі, хоч одразу за всіх. - захихотіла її високість і п’яно гикнула.

Паж нарешті згадав про ввічливість і зробив уклін, мало не торкнувшись брудної підлоги рукою і притиснувши лютню до серця. Але свого проклятого берета так і не зняв. 

Принцеса мило посміхнулася не тільки синюватими старечими вустами й бляклими очима, а й всім личком, що було схоже на печене яблучко, і грайливо махнула на пажа рукою.

- Хоча… що ж тут дивного. Краса тягнеться до краси, чого вже тут сперечатися з природою. Як там поживає мила Ружена?

- Її Величність при доброму здоров’ї, принаймні була рік тому - вставив я свої п’ять копійок, щоб хоч трохи відтягти від пажа хтиву увагу старої відь… вибачте, Її Високості принцеси Данделіону, невеликого князівства, що трапилося нам по дорозі до столиці Трояндової Імперії.

Історія повторювалася раз за разом. 

Чомусь усі принцеси, що волали про допомогу і прямо чи завуальовано заявляли про мар’яжний інтерес, були приблизно схожого віку і засліплювали очі красою приблизно так, як хазяйка цього замку. 

Замок до речі був непоганий, доглянутий. Між бруківкою, вимитою з милом численними служницями, не росло жодної кульбабки, на честь якої дали ім’я князівству й замкові. 

А може на честь хазяйки, що нагадувала стиглу кульбабку. Здавалося, якщо у кімнату залетить протяг, біле легке волосся її високості вилетить у вікно, залишивши принцесу без цієї милої жіночої прикраси.

І от як тепер витягти пажа, за якого відповідаю головою перед Її Величністю  Руженою, з чіпких кігтиків тимчасово неодруженої принцеси?

Не поїхати на виручку я не міг, бо саме така офіційна мета мого квесту - рятувати принцес в біді. Та й властивість замку зупиняти час була мені дуже на руку. 

Ех! Знав би хто, як мені за цей рік остобісіли й принцеси, і рятування їх то від нудьги, то від законного чоловіка, то від нахабного коханця. 

Або як оцю, що ніколи не п’є сама, бо це непристойно. Її треба було рятувати від зневоднення. Бо      наодинці п'єть тільки алкоголіка. А вона ж не така.

Така, клянуся чим завгодно. Всі вони однакові!

Дивним чином всі зустрічні принцеси вмить забували всі свої незгоди, як тільки бачили пажа. А як тільки чули звуки лютні і його спів, врятуватися від їх палких почуттів можна було тільки втечею.