До нової повні

ПАЖ

Ніхто мене не порятує. Ви колись відчувли таке? Я уже давно це знаю. І потроху звикаю до цього. Але іноді так боляче в цьому переконуватись.

Мабуть, після втечі з монастиря звертатися до вищих сил і святої Карамеліти неввічливо і намарно. 

А сір Інгвар нічим не допоможе, бо його сюди кликали, щоб назвати ціну за принцесу. А не для того, щоб він дав себе вбити на порозі сімейного щастя, рятуючи осоружного  пажа, що ставиться до нього без поваги й взагалі уже виконав свою місію. 

І нащо той Ном тепер потрібний Ії Величності?

Все це блискавично пронеслося в голові, коли мій прекрасний наречений підморгнув мені, наче він не принц, а який трактирний гуляка. І щедро запропонував допити вино з моїх власних виноградників. Які до речі були дуже далеко звідси. І взагалі йому не належали.

А це означало одне - він взяв батьків баронат під опіку. Але все одно не може там розпоряджатись, поки зі мною не одружиться. Бо батькове військо йому все одно не підпорядковується.

А от вино і майно тепер його власність.

Впиватися цим нектаром до того, щоб не впізнати власну наречену? Як же ж він змінився. А може завжди був такий, тільки я була засліплена коханням.

Самій дивно, але це перетворення галантного і куртуазного лицаря на трактирне бидло вразило мене чи не більше, ніж колись, у минулому житті, його непристойна розмова з абатисою.

На мить я навіть засумнівалася, чи це він. Може просто хтось дуже схожий?

Та не з моїм щастям. 

Тоді що він робить у цьому замку, де  сенешаль чи то має здатність  ходити крізь стіни, чи вміє створити таку правдиву ілюзію стін?

Адже ходити крізь стіни - то важко навіть для найсильніших магів. А їх знають усі.  

Хоча... Може той маг не хоче, щоб його знали, то наведе чари забуття. Їм це легко.

Як би перевірити? Якщо всі оці неприступні мури й гордий замок - просто ілюзія? Ману навести набагато простіше, ніж розбити себе на атоми й просочуватись крізь атоми граніту, ще й не переплутати, де ти, а де граніт.

І може насправді все навколо - ілюзія, а ми все ще серед лісу, в хижці лісника або розбійника.

А якщо це не сувора неприступна фортеця, а якась розбійницька  хижка в лісі або башта мага, то може й принцеса із зав’язаними очима - ілюзія?

Ага, і подорожніх сюди заманюють, щоб пригостити вином? 

От що таке творча особистість і поетична натура. У мене  уже половина романтичної поеми склалася про місяць і його наречену-зірку із зав’язаними очима. Рука сама потяглася до пера на береті, коли одна думка наздогнала і перегнала всі інші.

От мій прекрасний у всіх відношеннях принц зараз придивиться і впізнає. Бачив він мене два роки тому, я ж не могла так сильно змінитися? 

Її величність просто зробила так, що всім навколо здається, ніби я хлопчик. А в зовнішності нічого не міняла. Бо ілюзії, навіть найкращі, себе завжди чимось виказують. 

От як цей мур, що ніби гранітний, тільки чомусь усякі сенешалі крізь нього шастають туди-сюди.

Запрошення до пиятики свідчить, що мене впізнали, чи навпаки?

Як хитро мружиться цей принц. Наче вже спіймав і думає, як вчинити - скинути з башти чи все ж зіграти весілля.

Ой-йо. Він мене знає змалечку. От зараз придивиться…

І все.

Тобто ВСЕ.

Вінчання, народження здорового спадкоємця чи спадкоємиці. І одразу після цього красивий шовковий шарф, у якому мене й поховають.

Я з силою видихнула через стиснуті зуби, щоб заспокоїтись.

Що при цьому подумав Інгвар, не відаю. Але він став так, що на мене впала його широка тінь і закрила від недоброго погляду принца.

- Цей незграба покараний. - заявив він недбало. - Ніякого вина і м’яса. Три дні на хлібі й воді. І по три короткі молитви до Всевишнього перед кожним ковтком води. Ви тільки уявіть, цей  бовдур проспав і потім погано начистив мої лати. Кірасу ще нічого, але наколінники риплять при ходьбі.

Мій наречений відсалютував бокалом Інгвару так різко, що витримане вино, яке батько готував на моє весілля, вихлюпнулось в камін. Вогонь сердито засичав, а принц весело засміявся.

- Що ж. Я не можу скасувати ваше розпорядження, лицарю. Васал мого васала - не мій васал, а паж мого родича - не мій паж, як то кажуть, дорогий зять. Чи бувають колишні зяті, сенешалю, ви не знаєте?

-Не бувають, мій принце. - відізвався з-за наших спин сенешаль. І в мене склалося враження, що він стоїть перед дверима, перекриваючи нам шлях до відступу. Ну або там нема ніяких дверей. Одна ілюзія. 

Ой. 

Ми так довго підіймалися. І тепер що, висимо в повітрі? Чи насправді ми нікуди не підіймалися? 

Чи ця башта справжня?

Якщо мене скинуть з несправжньої башти, я ж не вб’юся?

Моя голова просто мастериця з пошуку неважливих питань. Особливо коли треба швидко вирішувати, як діяти у важливих випадках.

Але на цей раз вирішувати нічого не прийшлося. Все зробив мій  прекрасний принц.

- Підходьте ближче, дорогі гості, тільки не забувайте, що ви в гостях. Зігрійтеся біля каміна. А от сідати у своїй присутності не пропоную Звикайте стояти в присутності майбутнього короля, а можливо й імператора цього світу. 

Он воно як. Ну мені ще рік тому так і здалося, що він кожним шлюбом щось додає до своїх володінь. Щось таке, що розташоване саме над дорогою між світами. 

Але імператор? 

Він зазіхає на трояндовий вінець? Але ж це неможливо. Вінець не прийме його. А поки він на голові Її Величності, імперії нічого не загрожує…

Це була логічна і дуже переконлива думка. От тільки прекрасний принц, мій наречений, і сам не позбавлений ні логіки, ні переконливості. 

І просто так ніколи нічого не каже.

От і зараз сказав і чекає на реакцію. Ну і нехай чекає. Ми ж не зобов’язані знати про властивості вінця.

Принц дочекався, коли ми зробили крок до каміна, підняв келих з вином нібито на нашу честь.