Так, здається, я теж не демонструю поваги. І зовсім не відчуваю її - оце вже точно не здається.

ІНГВАР

Так-так. Принцеса із зав’язаними очима?

Це щось новеньке в моїй практиці.

Зазвичай ті, хто їх викрадає, поміщають нещасних у найвищу башту замку і нікого до неї не пускають.

А тут всього лише зав’язали очі.

Ще й мені, якого явно підозрюють у намірі звільнити принцесу, показують товар лицем. Тобто як раз не лицем. Бо його майже не видно під пов’язкою. Але все інше наче нічого так. 

Розмір дійсно достойний принцеси, сукня шовкова і явно недавно виписана зі столиці. 

Прикрас могло б бути більше, та тепер ніби не модно носити все краще одразу. Дурна це мода, скажу я вам. Дуже незручно тікати по тривозі, коли ти тут, а коштовності десь там у скриньці на три поверхи вище. Та що поробиш, де мода, а де логіка?

Поки що нічого підозрілого не бачу. Ніби все гаразд з цією любителькою брюнетистих конюхів.

І голос  мелодійний. І манери на висоті. Якщо мене не дурять, і вона справжня принцеса, що з мене вимагатимуть за її руку?

Ну явно одним супроводом до батьків справа не обійдеться.

- Не лякайте мене, сір. - продзвенів голос, в порівнянні з яким всі інші - гидке вороняче каркання. - Коли ви починаєте глибоко замислюватись, треба готуватись до найгіршого.

- Що за дивні фантазії, Номе? Я, гм, просто милуюся красою принцеси.

Принцеса миттю повернула голову в мій бік, рвучко встала з-за столу, перекинувши стільця, і вибігла з зали так, наче ніякої пов'язки на очах у неї не було.

- Мені все ще треба сподіватися на краще, сір, чи уже писати заповіти? Я, наприклад, можу заповісти лютню рідній Академії. А от кому заповісти Заю, щоб не з’їли й гриву розчісували? - пробурчало голодне і тому особливо злюще чудо в береті з лебединим пером. 

Знову підколює. Але не присікаєшся. Ввічливо. І питає по ділу.

- Сподіватися? Скажи, паж, тільки чесно, коли це тобі допомагало?

- А що допомагало - йти просто в розставлену мишоловку, де замість смаженого сала якась дівчина із зав’язаними очима? Невже ви, сір, повірили, що це принцеса?

- А чого я маю не вірити? Міста й містечка тут на кожному кроці, Кожне вважається князівством. Та якби мене спитали, я б сказав, що там має сидіти по три принцеси в кожній башті. Але це насправді не має особливого значення в нашому випадку, Номе. 

- А що має - бути чи не бути, чи ще щось таке, сір?

- Я хотів би вийти на пенсію і тоді вже присвятити свій час філософії. А от саме зараз в мене занадто багато справ. Ти слухаєш мене, мій хлопчику? - підвищив я голос, бо якийсь занадто цікавий слуга зупинився послухати нашу бесіду, підкреслено дурнувато роззявивши рота.

- Так точно, сір. Я слухаю ваші мудрі настанови й накази з усією увагою. - відрапортував паж. От чого не відняти  у цього малолітнього шпигуна, так це вміння підіграти.

- А? Ну добре. Так про що це я?

- Про те, сір, що нам необхідно подивитися це містечко. Тут багато  пам’яток старовини. Наприклад, місцевий сенешаль.

- Так, звичайно. - проказав я на повний голос, щоб усі чули, а не тільки сенешалів шпигун Той так і стояв поруч і не думав нікуди йти. - Місто хоч не дуже велике, але має цікаві фортифікації. Тобі буде корисно, Номе, як майбутньому зброєносцю. Іди роздивись все, потім мені складеш іспит. І дивись мені, нікого не дражни. Ні з кого не насміхайся і виявляй повагу до простого люду, дам і всіх, кого побачиш. На всяк випадок. Так чинить Її Величність та її чоловік. Відчувають повагу до всіх. Не те що…

- Демонструють, - невдоволено поправило мене це всезнайко. - Або ж виявляють. Бо королівська фамілія вміє здобувати уроки з того, що буває, коли поваги не демонструєш, хоч і відчуваєш.

А щоб тебе. Не язик, а бритва. Завжди покаже, хто тут провчився рік в Академії, а хто лицар.

- Це, Номе, як раз гарний приклад для тебе. Якщо не хочеш просто зараз здобути урок про те, що буває, коли не демонструєш поваги до свого сіра…

- Перепрошую і сумую, що мені довелося перервати вашу бесіду, сір. Але Повелитель настійливо просить негайно навідати його для приватної бесіди.

Я виказав всі ознаки ентузіазму і махнув рукою язикатому менестрелю, щоб він ішов. Бо щось мені підказувало - не треба повелителю цього замку бачити цього пажа.

- Насмілюся нагадати, ви запрошені вдвох, - злорадно  показав сенешаль, наче прочитавши мої думки. - І якщо мені буде дозволено дати пораду, демонструйте повагу з усіх сил. А ще краще - відчувайте її при цьому. Ви не уявляєте, як педантично наш Повелитель ставиться до проявів будь-якої неповаги до його титулу й положення.

Паж, почувши сенешаля, трохи побілів, що було не так просто при його звичній блідості.  

Я роздумливо потер щелепу рукавом, скрипнув звивинами мозку  і зрозумів,  що саме не так у цій сцені.

Сторона! Сенешаль з’явився з того боку, де тільки що нікого не було, крім кам’яного муру солідної товщини. І не намагався навіть приховати цього. Хоча кожному мало одразу стати зрозуміло, що пройти крізь мур він не міг. Тобто не міг би, якби був обділений магією, як і всі на цій стороні межі між світами. Як і я і цей, як висловилася Її Величність, хлопчик чотирнадцяти рочків. 

І що тоді робить могутній маг у цьому замкові, чому він всього лише сенешаль? 

Невже той принц ще могутніший? А якщо принц не маг, то як він підкорив і поставив собі на службу мага? Якщо звісно підкорив.

Я по-воєнному чітко і логічно роздумував і ставив собі правильні запитання.  

А в цей самий час мій паж, якому навіть не світило стати зброєносцем, сперся на парапет і зробив круглі лялькові очі, збільшивши свою схожість з капризним дівчиськом до неприпустимих розмірів.

- Оу,  сір сенешаль, мої очі мене не підвели? - томно спитав він, а мене пересмикнуло від цього великосвітського тону. 

Які ще очі, дурень з дурним пером на дурному береті? То я бачив, як сенешаль з’явився на фоні муру, а не ти. Бо хтось стояв спиною до муру і вумнічав…