Оце вже мені щастя. Заберіть його собі, й здачі не треба.

ПАЖ

Нікому не можна довіряти, особливо тому, хто посланий її величністю мені на допомогу. Він старається, тут нічого не скажу поганого. Але з нього такий актор, як з мене лицар.

Що ото за дурні жарти з храпом? І як можна спокійно спати, коли за дверима причаїлася така бандитська пика. А може і не одна. Той сенешаль раніше явно підробляв грабунками на битому шляху. 

Так солодко обіцяв прихисток, але чітко показав, що це погроза. І що ми тут полонені.

А Інгвар спить. У нього що, зовсім нема нервів? Самовдоволений солдафон, от він хто.

Хоча храп такий спокійний, рівномірний, аж заколисує. 

А от коли він мені почувся вперше, то здалося, ніби то голодний ведмідь гарчить від радості, що зараз мною поласує.

Справжній лицар. Тільки їсть, спить, воює і ганяється за принцесою.Ота його гонитва за вигідним шлюбом, крім того, що це справжня зрада, ще й зовсім невдала ідея. 

Так вперто боротися в холод і спеку, в пилюці й під дощем за невдячну справу, яка майже напевно закінчиться провалом, може тільки баран.

Був барон, став баран. Влучно. Дотепно і смішно. Молодець я, що не кажи. Талант.

Треба б записати, але очі злипаються.

Ця дорога мене вимотала. Перевернула всі мої уявлення про життя. А здавалося, після монастиря й загибелі батька і няні мене важко буде здивувати. 

Та куди там, все тільки починалося.

Монастир - суворий і жити там важко?

Насмішили. Та то райський куточок, де тобі все підносять готове й вчасно - молитву, сповідь, муштру, сон, їжу. І звісно ти просто так маєш дах над головою й ковдру. І нарешті що найприємніше - ти ведеш розмови про щось, що не стосується ні принцес, ні коней, ні зброї.

Тепер здається, що я могла б там жити все життя безжурно.  Та хто ж мені дасть? 

А тут вам не заточення в монастирі. Тут воля і вільне життя вільного поета. Співай собі, твори, публіка тебе любить, сонечко пригріває. Ага, тоді, коли не ховається за хмари. Дощові або снігові. 

І ночувати в лісі або полі буває навіть приємно. Мабуть. Мені ще ні разу не було. Заважали то комарі, то розбійники, то дощ за комір.

Але це не головне. Головне, що все на світі коштує грошей. Якби це не було дивно для мене, що все життя жила так, наче грошей взагалі не існує.

Місія моя - легкотня насправді. Уявити такий теплий прийом і увагу публіки було важко, слухаючи в батьковому замку  скарги менестрелів на життя.

Все стало ясно в перші ж дні. Любов публіки й гроші на прожиття - то зовсім різне. І зараз я уже можу написати філософський трактат про гроші й те, чому я їх ненавиджу. 

Весь цей рік ми намагаємось знайти хоч якісь гроші. Публіка в захваті від мого співу і віршів, а от розплачується грішми вкрай рідко. А особливо дратують пронози, що хочуть розрахуватися поцілунком або побаченням в будуарі.

Інгвар противно сміється, але явно заздрить.

Оце вже мені щастя. Заберіть його собі, й здачі не треба.

От питаю позавчора цього сіра веселого образу, великих чеснот і шляхетності про насущне.

- Сір, у вас є хоч якась готівка? Мені треба новий плащ замість того, що майже згорів минулої ночівлі. Холодає. Зима близько.

- Та було трохи, мій маловитривалий паж. Тільки я віддав їх одному дівчаткові там, у міських трущобах.

 - Гм. Великодушно. Але плаща все одно шкода. 

- Та не особливо. Воно було того варте. Те дівчисько кохається, як заведене. Я б її тобі цілком рекомендував. Тільки який в тому сенс? Гроші все одно закінчилися, і ми вже далеко звідти. Але якщо надумаєш позбутися невинності, тільки нагадай. Я дам адресу.

От і поговорили.  Щоправда, плащ він мені віддав свій. Укриватись ним добре зараз. А носити - ні. Бо сір лицар вище мене на дві голови. Звісно не морально. А лише зростом.

Зате вся краса, яку доля  могла б поділити на нас двох, дісталася мені. От за мене майже кожна принцеса б пішла радо. Натяки такі від них неодноразово були. Та що мені з того - зі зрозумілих причин. Я в монастир хочу. Щоб ніяких принцес і особливо принців.

Вірніше - одного принца, наступника трону , віднедавна першого в черзі. Який так хоче мене знайти й стиснути в обіймах.

Так треба ж нам було заїхати просто в його обійми.  Якщо ведмежу хватку можна назвати обіймами. Та можна звісно. В поетичному розумінні слова.

А все Інгвар зі своєю принцесоманією!

Ранок зустрів нас сонечком, що світило просто в бійницю і розбудило сіра лицаря.

- А ну вставай, мій вірний паж, диви погода сонячна, дощ скінчився, життя налагоджується! - гаркнув він у мене над вухом. 

Ага. Оце він і називає налагодженням. Оптиміст веселого образу.

А для мене на ранок прокинутись від його командирського голосу - уже тортури.

Навіть коли не знаєш, що зовсім скоро побачиш того, хто об’явив нагороду за твою голову - як разом з тілом, так і окремо. Що теж, скажу я вам - так собі задоволення. 

Ранок добрим не буває, як той казав.

Хоча спочатку все було непогано.

Нам навіть принесли воду для вмивання і запросили на сніданок з принцесою.

Ну мене не на сніданок звісно. Тобто снідати мені може потім і дадуть, якщо на кухні щось залишиться.

Я буду не їсти, а насолоджувати слух і, скажу без фальшивої скромності, ще й зір принцеси.

А снідати буде сір Інгвар. Коли він уже наїсться нарешті, цікаво мені знати?

Мій дар передбачення не підвів. Ну майже.

Зір я не насолоджував. І це не моя вина. У принцеси на очах була красива атласна пов’язка. Але слухала вона мене схвально. І що в цьому дивного?  Мене завжди схвально слухають дами. За виключенням одної - прекрасної, скажемо ввічливо, дами самого сіра лицаря. Та що я зроблю з тим, що у когось нема ні слуху, ні чуйного до всього прекрасного серця?

Так, а все ж пов’язка нащо? Їсти з нею не дуже, мабуть, зручно.

Хоча принцеса, яку я з ввічливості назву юною і прекрасною, досить непогано вправлялася зі своєю вівсянкою. А все, що потрапило на стіл або сукню чи розкішне декольте, вправно витирала симпатична служниця.