Ну власне я такий і є. Майже такий.

ІНГВАР

Цей старий служака когось мені невловимо нагадував. А може просто був схожий на всіх ветеранів, які тяжко билися в молодості, щоб вибитись в люди. І нарешті вибили собі місце під сонцем. Там пригрілися, розтовстіли, але не втратили того вовчого погляду, який не дав їм стати жертвою лихої долі, а зробив жертвами їх супротивників.

- А ми не такі відсталі й позбавлені засобів зв’язку, як може здатися. - тонко посміхнувся старий сенешаль. - І щось мені підказує, що ви і є той широко відомий у вузьких колах лицар Інгвар, щит якого закритий, а намір врятувати принцесу й одружитися з нею - відкритий. Я помиляюся?

- Ні, сенешалю. Ви вгадали. І я скромно радію, що мій шляхетний намір створив мені таку гучну славу. 

- Тоді, лицарю, ваш намір має всі шанси здійснитися. Тут є принцеса, вона хоче заміж за славетного лицаря. І є славетний лицар, що бажає отримати в дружини принцесу. Яке дивне соупадєніє, ви не думаєте?

- У хазяїна замка є дочка? О, я, здається, не в найкращому вигляді, щоб привітатися з нею. - удав я дурника. 

Дочка, а як же. То ж та сама втекла принцеса. І заміж вона точно не хоче, не будь я лицарем веселого образу.

Сенешаль дивився на мене запитально. Чого йому ще? А!

- Зараз ми тільки стомимо принцесу скаргами й неохайним виглядом.  Але на ранок мій паж все виправить, не сумнівайтеся. І він вразить будь-яке дівоче серце баладами й серенадами. Я гарантую це. Балади й серенади на честь прекрасної принцеси, що прославлять у віках її красу, молодість і добре сер…

- Це неймовірно приємна звістка, лицарю. Тим приємніша, що ви навіть не спитали, чи можна глянути на портрет принцеси і її посаг.

Гм, це прокол. Ну що ж.

- Краса, сенешалю, вона. знаєте, живе в душі. А статок я завоюю мечем і відвагою. - процитував япоєта Нома. Теж широко відомого у вузьких колах.

- Похвально, похвально, лицарю. Віра в те, що у принцеси красива душа, робить вам честь. Тому я не питатиму, чи багато ви уже завоювали.

- А я вам відповім…

- Пробачте, що перебиваю, лицарю. - в голосі сенешаля не чулося ніякого вибачення. - Стареча звичка. Відпочивайте тут, слуга принесе вам постіль і ведмежу шкуру для пажа. І накажіть йому почати створення першої балади. Зранку вам нададуть аудієнцію.

- О, я буду щасливий побачити принцесу…

- Це не буде принцеса.

- А, ну так. - весело проказав я, уже відчуваючи розставлену пастку. - Спочатку знайомство з хазяїном замку, осяйним…

- Ні, високоповажний граф разом з принцесою вас чекатимуть на сніданок. Спершу буде аудієнція з дуже шляхетною і впливовою особою. Якщо ви узгодите наміри, то він виступить вашим сватом. І йому не відмовлять, завіряю вас. 

- А. О. Моя вдячність вам, сенешалю, не має меж.

- Вона все одно не більша, ніж моя вдячність вам, лицарю. Мої старечі кістки дуже погано переносять  кінні переходи й погану погоду. А я  мав наказ уже зранку мчатися на пошуки одного лицаря, на ім’я Інгвар. За дорученням того, про кого ми тільки що вели мову.

- Це доля! - а що мені ще залишалося відповідати?

- Номе, не смій спати, поки не напишеш пристойний вірш про долю і як вона щасливо зводить тих, хто йде на її поклик. - наказав я сонному промоклому нещастю, що цокотіло зубами поряд.

 - Я уже починаю. Натхнення прийшло. А якщо  ведмеже хутро не забариться, то може виживу до пранку, не вмерши від переохолодження. І зможу порадувати принцесу прем’єрою. 

Це не паж, а виразка, щоб ви знали. Отруйна змія. Як я це терплю? І нікуди не дінешся. Ця дотепна і дошкульна істота теж дана мені Долею, Творцем і Її Величністю. 

Коли мене терміново відкликали з одного цікавого квесту,  і я представ перед Її Імператорською Особою, вона висловилася цілком однозначно.

- Лицарю. - сказала вона. - От перед вами паж Ном. Хлопчик чотирнадцяти рочків. У нього завдання - натякнути внутрішнім і зовнішнім ворогам Імперії, щоб вони  мріяли про розпад і поділ Трояндової єдності скільки завгодно, але ні в якому разі не  намагалися втілити в життя ці мрії.  

- Як накажете. - відповів я. - Але краще нехай навіть і не мріють.

- Вам точно все ясно? - спитала її величність Ружена, і всі троянди з її  знаменитого вінця подивилися на мене запитально.

- Так точно, ваша величність! - збрехав я браво.

- Тоді повторіть, будь ласка.

- Це паж Ном, хлопчик чотирнадцяти рочків, і він має від вас таємну місію щодо деморалізації внутрішніх і зовнішніх ворогів.

- Прекрасно, лицарю. А ваша місія буде - бути лицарем цього... пажа. 

- Тобто це прикриття, ваша величність?

- Можна й так сказати, лицарю. Головне ваше завдання - забезпечити життя і по можливості здоров’я цього, я наголошую, хлопчика чотирнадцяти рочків Нома, з яким ви зустрілися нещодавно на дорозі між світами. І ви забезпечите його безнапасне  повернення сюди, в тронну залу, зі звітом про виконання місії.

Вам все зрозуміло?

Я нахилив голову і клацнув підборами на знак абсолютного розуміння.

Хоч насправді мені було зрозуміло не все, а тільки те, що згідно з наказом її величності це нещастя - хлопчик, практично дитина без роду-племені. І мені в основному треба буде витирати соплі й сльози цій дитині всю дорогу, як доводилося це робити  відтоді, коли ми зустрілися в підозрілій корчмі при підозрілих обставинах.

Так що тут уже поробиш. 

Отак і вийшло, що цей аспид, ця злоязика кобра має недоторканість, а я - головне завдання від її величності. А є ж іще не головне. Так просто, щоб життя медом не здавалося. Ну і всякі дрібниці типу того, що я маю робити з пажа зброєносця і навчати це нещастя лицарської науки.

От де справжня засада.

В одне поетичне вухо Нома все влітає і моментально вилітає з іншого, причому навіть не в незмінному вигляді, а якось хитро перекручене поетичною уявою. 

Наприклад який би брудний не був паж, а в дорозі це трапляється значно частіше, ніж хотілося б, його іграшковий клинок завжди виблискує, дзеркально-яскравий і зловісно гострий. І я з похололим серцем розумію, що зараз провалю місію.