От я - балувана. І цим горджуся.

ПАЖ

- О Творець, за що ти мене так ненавидиш? - почулося навіть крізь гуркіт містка, що обвалився, як раз коли Зая встигла перескочити на тверду місцину перед воротами замку.

Залік з риторики своєму другу Фону сір Інгвар би точно не склав. І у мене до речі теж досі нема заліку з риторики. Занадто поспішно її величність відправила нас на завдання.

Що ж. Повторимо пройдене. 

- Ніколи не починай з третьої фрази. От чого ще вчили нас в академії. - довелось сказати мені, бо уже не було сил слухати його скарги всевишньому очевидно на мене,  але ніколи не висловлені прямо й направлені насправді не всевишньому, а щоб мені стало соромно не знати за що.

Особливо не було сил слухати це під дрібним косим дощем, стоячи під закритими воротами.

Може через грім, що час від часу гуркотів, ніхто не вийшов на стук Інгвара. А може там просто спали - я б так і вчинила. Обожнюю спати під час дощу під теплою ковдрою, коли в кімнаті горить вогонь  у великому каміні. 

Обожнювала. Давно мені не траплялося так спати. Тобто дощ вночі бував не рідше, ніж в дитинстві, а от теплої кімнати з каміном чогось не траплялося. В монастирі кармеліток була хоч благенька ковдра й каміна не належало бути за суворим статутом монастиря. Але й за комір під час зливи в монастирській келії нічого не лилося.

Інгвару зараз було холодніше, мабуть, ніж мені. Бо від латного заліза завжди холодно. А може під обладунком він не промок? 

Так чи інак, він мене все одно бісив. Хотілося, як в дитинстві, тупати ногами й погрожувати, що все розкажу татові. Та з багатьох причин це не мало сенсу.

- А які фрази я пропустив, га всезнайко? - крізь дощ і ностальгію знову  долинув до мене життєрадісний голос Інгвара.  Тяга до знань у нього завжди була велика. Ну тобто він часто вимагав пояснити йому всі складнощі всесвіту  - але не більше, ніж у трьох фразах. 

- Перша фраза мала бути у вигляді викладення Всевишньому або будь-кому ясного прохання, сір. Наприклад: 

- О, Всевишній, мені не треба пажа з якого згодом буде зброєносець.

- А друга? - зацікавився Інгвар.

- О, Всевишній може ти не розчув моє прохання, бо нав’язав мені цього пажа? 

- Гм. Цікаво.

- І лише коли нема відповіді, є сенс питати за що вам, сір, це покарання. - закінчила я.

- Ннну.. - невпевнено прогудів Інгвар, явно вражений моєю освіченістю.

- Ну так. - тонко посміхнулася я і розставила всі крапки над Ї. -  То на ваше прохання, сір, ну добре, на вашу пропозицію, я працюю вашим пажем, а не навчаюся риторики й віршроплетіння в  Трояндовій Академії. Якщо вам був непотрібний майбутній зброєносець, або подібний, але не моїх фізичних кондицій,  то не всевишній змусив вас зупинити вибір на мені. То ви самі вирішили. І тепер відволікаєте всевишнього від важливих справ. 

- Яких ще? - недовірливо спитав цей рудий оптиміст. Він точно вважає, що всевишньому більше робити нічого, як вести його за ручку до шлюбу з принцесою.

- Особисто моє прохання до нього, сір, було або зупинити дощ, або розбудити того, хто тут відчиняє ворота. На вибір. Я не люблю нав’язувати своє бачення старшим за званням. Всевишній і без мене розбереться. А ви його відволікаєте, сір. І через це ми досі мокрі й змерзлі.

- Це була вправа з риторики, чи не так? - підозріло спитав Інгвар.

- Приблизно, сір. - смиренно відповіла я. І подумала, що то все тільки прелюдія. А моя помста йому за все ще попереду. Вона обов'язково відбудеться. Колись. Але не тепер.

Помста, кажуть, приносить задоволення, коли вона холодна. Не знаю, не знаю. Мені й так холодно. І взагалі помста - зараз неприпустима для мене розкіш. Вона не нагодує, не вкриє від дощу. А благородний сір лицар вкриє і нагодує. Бо так йому велить обов’язок захисника знедолених. А головне - Інгвар у черзі на мою помсту далеко не перший. 

- Ну припустимо ти правий.І я неточно висловився. То що тепер треба казати? - знову перебив мої роздуми й підрахунки кандидатів на помсту сір Інгвар.

- Тепер потрібна друга фраза, сір.

- Це ще яка?

 - О, Творець Всього Сущого, ти, мабуть, не розчув мою смиренну молитву і невеличке прохання. А тобі був навіть даний вибір: або зупинити дощ, що вже переходить у зливу, або розбудити того, хто тут відповідає за ворота. От яка, сір.

Скрип і металевий брязкіт, які долинули з темряви, повідомили мені, що сір лицар стенув плечима.

- Ворота,  до речі,  в замках, які розташовані в таких глухих місцинах, закриті до ранку, паж. - сказав сір Інгвар повчально і спокійно, неначе читав лекцію в сухій і теплій аудиторії Академії. -  Вчиш тебе, вчиш, а ти знову все забуваєш. І це правильний звичай. Бо тільки відкрий, таке заїде, шкарпетками не відмахаєшся. Може ми з тобою страшні розбійники або чудовиська чи привиди неупокоєних душ. Шонеясно?

- Все мені ясно, сір. - завірила я цього просвітителя мокрих пажів. - Тоді , о Творець Всього Сущого, зупини дощ. Або не зупиняй, яка вже різниця особисто для мене. На мені нитки сухої нема. І Зая он як змерзла. І коням вода у вуха попаде. І вони можуть захворіти. І все через те і тільки тому, що якісь сліпі охоронці думають, ніби ми із Заєю страшні розбійники. 

У світлі від розлогої блискавиці на мить стало видно, що Інгвар скривився,  наче розкусив недозрілий лимон, і знову затарабанив у замкові ворота латною рукавицею.

- І чого так калатати? Я все чую. - почувся раптом згори старечий голос. Я була вражена. Ще ніколи всевишній так швидко не відгукувався на мої молитви.

Але коли ми з сіром побожно підняли погляди, то побачили не Творця, а квадратик світла у віконці воріт.

- А ну станьте на світло - скомандував той самий голос. 

Ми із Заєю стали навпроти віконця, на якому стояла свічка. Її слабке полум’я коливалося від поривів вітру.

- По-багатому. - подумалось мені. Не якийсь смоляний факел, а культурна воскова свічка, як в монастирі.