І кохання до мене вразить невинну діву просто в її ніжне серце

ІНГВАР

Ми спішили з усіх сил. 

Об’ява про нещасну принцесу могла привернути не тільки нашу увагу. Треба було встигнути першими.

Поні  зі згорілої баронської стайні ледве поспівала за  моїм Вороном. Ця біла  крихітка поряд з лицарським конем здавалася іграшковою. На моїй пам’яті вона завжди з гордістю носила ім’я Зая. І колись призначалася виключно для виїздів малої вередливої Мони.  Може білосніжна іграшкова конячка ще пам’ятала, як  барноська дочка в рожевій сукні чинно прогулювалася  на ній рівними стежками величезного парку. Тоді копитця Заї були пофарбовані золотою фарбою, а в гриву впліталися рожеві стрічки з дорогоцінного шовку. А тепер гривка її підстрижена щіточкою, копита, ковані в придорожніх кузнях, ступають і в осінню грязюку, і в пил або пісок у літню спеку. І ковзають по кризі взимку. Позолота стерлася,  і золотим залишився тільки характер.

На відміну від вершниці Зая сумирна, мила і швидко вчиться. Тепер вона несе на собі пажа з чудним ім’ям Ном, а ще мій запасний меч, спис і мішок з сухарями. Через це і ще тому, що у неї не такі довгі і сильні ноги, як у Ворона, поні не може скакати так швидко, як мій власний кінь, колись пожалуваний покійним бароном.

Дивне слово - покійний. 

Воно ніби натякає на те, що тепер душа барона спокійна. А в мене великі сумніви, що у його душі є бодай якісь приводи для спокою. 

Він загинув разом зі слугами, сам-один проти банди розбійників. І ніхто, навіть отой принц, його найближчий сусід, майбутній зять і мій колишній родич не прийшов на допомогу. 

Баронська дочка, наречена ясновельможного принца, одночасно з цим зникла з монастиря, де її вихованням займались святі сестри карамелітки.

Сподіватись, що їх виховання було успішніше за моє, не випадає. Ця дівчина характером - викапаний батько барон. Самозакохана, примхлива, неслухняна, недовірлива і безстрашна. Вона сама кого завгодно виховає, якщо буде на те її примхлива воля.

Так чи інак, наречену мого колишнього зятя тепер розшукують. І всі, хто хоча б щось про це чув,  мають великі сумніви, чи вона ще жива. Бо бачили б ви ті морди, послані на її розшуки.  З такими шукачами й рятівниками краще одразу втопитися. І час не загаєш, і не довго мучитимешся.

Ті морди, ну не треба ображатися, мій коню. Нехай не морди. Пики. Ті пики, що нам стрілися в трактирі два містечка тому, були схожі…

О, точно - схожі он на тих двох, хто перегородив нам дорогу. А в кущах явно не менше засіло. 

Запухлі, немиті й зі слідами пороку обличчя, одяг, відібраний в городніх опудал і немелодійні голоси не справляли приємного враження, як написала б в альбомі та мала баронеса. Озброєні лісові браття були так собі, та то може відвертальний маневр.

Ном, що як завжди витав у хмарах, мало не полетів через голову Заї, коли та раптом зупинилася. До чого ж розумна тваринка, на відміну від свого, гм,  вершника.

Очі пажа, тільки що закриті в пориві поетичного натхнення, широко розплющилися від здивування.

- Це що, розбійники? 

- Ти насправді не паж, а ясновидець, курча, - прошипів я крізь стиснуті зуби.

- Який коник чепурний. - каркнув той волоцюга, що був ближче до нас. 

Ну що є, того не відняти. Ном так виплітає гриву Воронові, що замилуєшся. А от хапати брудними руками за вуздечку не слід. 

Зовсім страх втратили. 

Ну й що, що у мене меч до сідла приторочений? Лицар сам в собі загроза для ворогів.

Другий підійшов перевальцем. 

- А оте мале непорозуміння можна в доповіді не вказувати. Давно я жереб’ячого м’яса не їв. - заіржав він з власного жарту так, що й мій Ворон міг би позаздрити.

- Зая не лоша. Вона уже зовсім доросла. - от завжди цьому розумникові Ному треба встряти.

Регіт почувся не тільки від тих двох нечупар, а й зліва з кущів. А молодці. Зліва воно зручніше нападати. Якщо жертва - правша. І я як раз із них.  Тільки якщо в них тільки оті саморобні луки й мечі з сирого заліза, то нехай ні в чому собі не відмовляють.

Той, хто  б'є першим, зазвичай б'є й останнім, чого не можна сказати про тих, хто сміється.

Я свиснув, і Зая дисципліновано впала, прибравши себе й видатного менестреля з лінії атаки. Моя школа.

А я злегка стукнув старшого розбійника по кумполу. Бо ненавиджу бруднити обладунок. Наслухаєшся потім від Нома, що відчистити засохле на латній рукавиці волосся важко, і воно так противно воняє…

Які ми ніжні.

Словом, краще бити акуратніше. І не забувати, що ватажок причаївся в кущах і має хитрий план. Якщо він ватажок не просто тому, що вони монетку підкидали, коли його вибирали.

До речі щодо монеток - коли проламався крізь ті кущі й прибив ще трьох, з монетами там виявилося так собі. 

Але що цікаво -  лежали вони в такій спеціальній штуці. Типу кухля, тільки великого.З проріззю зверху на кришці.

- Гм.  Які акуратні розбійники, тобі не здалося, паж?

- Не здалося сір. - ображено відізвався Ном. - бо це не розбійники. А вартові місцевого барона.

Я спробував почухати потилицю, але на голові був шолом. І добре що був. Ще не вистачало, щоб хто попало бачив, як я червонію. Тому заклацнув і забрало.

Ну так. Он і дощечка з написом, який все одно не прочитаю, висить на дубі. І трималися вони занадто впевнено. І про якийсь звіт згадувалося.

-Перший раз чую, щоб з проїжджих брали конями і їли поні - пихато й повчально відповів я пажеві. Нехай не задається, ич яке грамотне знайшлося.

- То вони може жартували. - докірливо нудив паж. - А може подумали, що ми порушники. Бо там написано - плати і їдь далі А ми поїхали далі не заплативши. От вони може й…

- Ну Зая жива, і нам економія. Все не так погано. Допоможи відтягти й цих двох в кущі.  Бо засада не в тому, що вони може не всі очуняють. А скоріше ніхто не очуняє. А в тому, що це скоріш за все вартові того  графа, до якого ми їдемо з місією.