Бісить цей Інгвар

ПАЖ

Дорога Між Світами, якою ми з сіром колишнім нареченим подорожували уже майже рік, крім свого чудесного призначення - притягувати у наш світ рятівників і негідників з навколишніх і далеких світів,  була одночасно межею Трояндової Імперії з одного боку, і людськими королівствами - з другого.

За час подорожі по дорозі, яка сама по собі була диво з див і наче натякала на чудесні можливості для подорожніх, прибульців, нічого містичного, окрім постійного дощу, з нами не траплялося.

А от інші знаходили на ній і свою долю, і яскраві пригоди, і навіть скарби.

Що ж. Кожному своє. Зате мій принц мене все ще не спіймав. За диво зійде.

І досвід... Що вам сказати.  Того досвіду у мене тепер так багато, що можу комусь зайве й відсипати. Я була така  романтична й наївна, коли тікала з монастиря. Така самовпевнена. Гадала, варто лише дістатися до батькового замку, і повернеться моя рожева сукня, вірші в альбоми, прогулянки  із Заєю бали й все, що у мене було до того, як принц посватався, а батько дав згоду.

За цей рік мені довелося розчаруватися в багатьох речах. Тих речей, малесеньких і величеньких, було так багато, що з них можна було б зібрати пристойну купу. І це були зовсім не речі, яких можна торкнутися руками чи побачити, якщо ви мене розумієте. А те, що трощить дитячі уявлення й ілюзії.

Все виявилося зовсім не так, як в історіях, що пошепки розповідали монахині карамелітки,  або в піснях, які гордо співали в батьківському замку знамениті менестрелі.

А ще виявилося, що в історіях та піснях про купу важливого взагалі не розповідають!

Про комарів і мошку, необхідність ходити в туалет навіть тоді, коли й уявити страшно, як холодно навіть руку висунути з рукавиці й замерзлі пальці довго не можуть розплутати зав'язки одягу. А коли розплутають, то можна відморозити все, що і так змерзло до нестями. Про їжу мандрівників там теж ні слова. А вона складається в основному з сухарів і джерельної води, а це навіть у суворий піст в монастирі  карамеліток не викликало б у юної Мони апетиту.

Щастя моє, що Інгвар, якому насправді було все одно, що їсти, не забував, що я ще росту, і мені треба поживніших страв. В тавернах на шляху він щедро замовляв все, що я схочу. Навіть тоді, коли за це треба було віддати останні монети, одержані за порятунок чергової принцеси в біді.

От тільки таверни траплялись не кожного дня. 

А ще в піснях  менестрелі жодним словом не згадували тугу. Ту, яка приходить на зміну жахові від самої думки, що той, кому відмовив батько, тебе впізнає. Жах минає швидко, і потім залишається тільки дивна образа і розчарування від того, що Інгвар мене не впізнав. І взагалі ти ніколи не займала якогось помітного місця в його житті, тож і згадувати сіру лицарю нічого й нікого.

І ще  ж є нудьга від одноманітних зустрічей і прощань, що злилися в рік монотонного просування дорогою, яка приводила то до бідних хиж, то до багатих замків. І ті кожного разу ті самі байки. Втома і повна неможливість під кінець витиснути з себе ще одне порівняння в уже насправді народній пісні про те, чому  той хто надумав нагнути троянду - невдаха і придурок.

Якби не постійні кпини Інгвара, не його простодушні запитання, вихваляння і муштра, не знаю, як це можна було б винести дівчині, яка все життя провела у місті серед вишуканого товариства.

А от моя пісня про троянду і сонце тішила самолюбство. Кожному приємно, коли твоя поезія має таке визнання, нехай і серед простого люду.

Міщани й селяни виявилися дуже винахідливими, а може їм не доводилося переповідати те саме сотні разів. І моя ідея стрімко пішла в народ. Уже через пів року стало можливо просто переповідати їх варіанти. А між ними вставляти розповідь про страшне приворотне зілля, сховане в підземних  казематах її величності Ружени. Або навпаки - гаряче стверджувати, що все то досужі байки містян або поселян, яким тільки дай почухати язика об приватне життя коронованих осіб та знаменитих лицарів і їх прекрасних, ха-ха, дам.

Уже напівдорозі закралися сумніви, що моя місія, так схожа на заслання, а зовсім не самостійне завдання. І я справді не знаю, чи не заслання це.

Може ж так бути, що її величність мене впізнала? І не хоче дипломатичним проблем з Довгим Королівством, яке простяглося вздовж Шляху Між світами й межує з Трояндовою Імперією надто тісно.

А так мене в Імперії нема. І одночасно обіцянка захисту після квесту - є. От тільки чи можна вірити королівським обіцянкам?

Так що моя подорож в компанії Інгвара, звитяжного сіра і колишнього нареченого - явно прикриття.

А для чого все це і що вона прикриває насправді - здогадатися було неможливо. Я тут новенька. З моїм слабким знайомством із місцевою політикою і втраченим за роки у карамеліток знанням пліток і чуток, які б щось підказали, розумію в тому, що відбувається, надто мало. А те, що розумію, мені зовсім не подобається.

Але сір Інгвар такими питаннями не переймався. Хоча це теж не точно.

У нашому квесті він занадто простодушно, так, що аж підозріло, кліпав рудими віями. Й з таким апетитом наминав просяну кашу на воді, що я б повірила, якби не знала, що він любить виключно копчене м'ясо. І ще постійно радів, що зовсім скоро й от на цей раз вже точно стріне свою принцесу і ми заживемо нарешті, як люди.

Ну тобто він з принцесою заживе, а мене підвищить до справжнього зброєносця. І не треба буде мокнути під дощем, замерзати в снігу, вмирати від спеки або годувати собою жирних трактирних клопів. Причому, я думаю, він мав на увазі хазяїв трактирів, а не тих кровопивць, через укуси яких ночівля в чистому полі уже не здавалася мені такою некомфортною.

От і зараз Інгвар, вщерть сповнений ентузіазмом, який тільки з його лицарських вух не витікав, мчав передавати батьківський привіт черговій принцесі, яку вкрав черговий вільний барон, точніше граф.

Граф? А це вже цікаво. На людській стороні були здебільшого вільні барони, принци й зрідка королі. Граф - то якась екзотика з магічної половини світу.