Смішний бік справи

ПАЖ

Вигідне місце. Перехрестя магічного і звичайного шляхів. Саме на таких і утворюються торгові міста. Зліва пустелі, справа болота. Посередині тверда дорога, мощена бруківкою. Висока башта замку, давно не ремонтована стіна. Нікого не бояться, виходить.

Звичайне місто, скільки ми уже таких пройшли, розносячи благу вість про унікальну зброю, якою тепер володіє Трояндова Імперія.

Але яке ж воно занедбане.  Сіре й брудне. З пустелі вдень несеться дрібний пісок і пил. З боліт ночами  - туман . Вони змішуються й осідають на будинки й торгові ряди, забивають стічні канави, які ніхто, здається не чистить. Напевне  запах містянам не дошкуляє.

Мені недавно здавалося що ми з сіром лицарем брудні й обшарпані? Все пізнається в порівнянні, як нас вчили в Трояндовій академії. І порівнявши надраєні мною лати сіра лицаря, свій берет з пером лебедя, наших охайних коників, особливо білу-білісіньку Заю з навколишньою занедбаністю й брудом, я змінила думку.

Тепер мені здавалося, що до цього сірого і брудного міста ми, звитяжні й охайні, випадково з'їхали прямо зі сторінок якоїсь героїчної казки.

Міщани дивилися на нас зачудовано, знімали капелюхи й кланялись, що тільки посилювало враження.

По спині сипонуло холодом. Та що ж це таке! І в цьому забутому вищими силами містечку є місце для об'яв. І середстарих і пожовклих в очіодразу впадає знайома об'ява про розшук зниклої мене. Щоправда, там було не магічне зображення з усіма подробицями зовнішності, а звичайний малюнок невмілого маляра-аматора. І на ньому була зображена просто якась довгокоса дівчина у звичайному монастирському вбранні з лицем, яке є майже в кожного - два ока, два вуха, ніс і рот.

- А я не дівчинка, містяни, я паж хороброго лицаря. Не треба мене так уважно розглядати. - намагалася я навіювати думки зустрічним. Хоч не маю ні дрібки магії, ні здібностей до навіювання.

Згодом я трохи заспокоїлася, оскільки ніхто із зустрічних не біг до ратуші за винагородою, всі спішили по домах, бо наближався вечір з його болотними туманами.

Але все одно погляди міщан уже не здавалися захопленими й привітними. А здавалися оцінювальними й порівняльними.

Але все пояснювалося простіше.

Міський голова давав бал у магістраті з нагоди якогось місцевого свята родючості чи чогось такого. І замовив музику. От тільки музиканти не приїхали.

А у мене через плече підвішена лютня. Тож може я погоджуся замінити непунктуальних артистів?

Заодно мене нагодують.

Нагодують, це добре. Навіть дуже. От тільки звернулися вони не за субординацією - одразу до мене. 

Тому сір лицар, дуже доскіпливий у таких питаннях, відмовив.

 Досить ввічливо, як на нього.

Щось про те, що нехай міський голова дає артистам аванс на дорожні витрати. Або  супровід запрошеним, або поганяє місцевих розбійників, щоб не борзіли. Тому що музикантам було важко бути пунктуальними, коли весь ансамбль за три застави до міста повісили як голодранців. Чи за те, що дали фальшиву ноту. Чи не так похвалили. Чи просто нічим було відкупитися. Чи не того, а з якоїсь іншої причини.

Ми цього не взнали, ті повішені були небалакучі.  А тих, хто це зробив, поруч не було, щоб розпитати. 

Інгвар би обов’язково розпитав, зв'язав і привів би поганців у ратушу - за розбійників завжди дають винагороду. І врятувати когось - то ж подвиг. 

Він такий. Йому аби подвиги, винагороди й нові канцони про нові звитяги. А покарати убивць тих митців хоч і не дуже великий подвиг, так того тижня й таких не трапилося.  

Глушина, провінція. З одної сторони дороги обрив, і внизу ледве чути прибій. З другої - непролазна пуща.  Навіть трактиру не трапилося. Просто якийсь кінець географії. Якби не кілька поселян-відлюдників, так нікому було б і сповістити про те, що мені наказала її величність.

Але тут нарешті місто. Культурний центр. Тут навіть бали бувають і майже відбувся концерт по заявках містян. І ще тут є лікувальні грязі. Місцевий курорт.

- Цікаво, може тут живе моя принцеса? - мрійливо пробасив мій лицар.

- А якщо не живе? - питаю, щоб підтримати розмову.

- Тобто померла? - недовірливо перепитує сір Інгвар. От до чого ж він все буквально розуміє, просто диво.

- Може й не народжувалася, сір.  Що ми робитимемо в такому випадку? 

Інгвар подивився на мене невдоволено. Наче це через мене тут може не бути чергової принцеси.

- Я поїду шукати далі, а ти що порадиш, щоб було романтичніше?

Я як раз дивилася на свої далекі від ідеального стану нігті. 

- Щодо мене, то я заллюся сльозами, сір.

- Ну, я, здається, не настільки романтичний. - з сумнівом проказав цей шукач принцесиних рук і сердець. В гарному сенсі цих слів.

- Ей, ти! - ввічливо звернувся він до перехожого. - Як у вас тут з принцесами? Може комусь потрібна допомога у визволені? 

- У нас магістрат,  хоробрий лицарю. Ніяких принцес і принців. Всім керує Міський Голова і голови цехів. А от принцес нема. Та й нащо оте щастя? 

Лицар повернув до мене одразу посмутніле лице в рудому ластовинні. 

- От що ти за людина, паж? Вічно скажеш під руку.

- Вибачте, що розчарував, то просто було передчуття. - придушено  прохрипіла я і закашлялася, щоб приховати сміх. Бо на об’яві поруч з тою, що обіцяла за мене земні й небесні блага, висіла інша. Як раз про те, що рідня якоїсь Лілії-Розалінди, принцеси, першої претендентки на престол якогось Зачуханська, обіцяє руку і пів Зачуханська, якщо який-небудь шляхетний і хоробрий лицар поверне її батькам. Не шляхетним не турбувати. 

- Подивіться, лицарю, що пишуть. - сказала я, відкашлявшись.

- Все підкалуєш, Номе, все принизити хочеш. Читати я звісно не вмію, не лицарське це діло. А от змусити тебе сто разів віджатися можу легко.

- Оце вже навряд, сір. Цього мене ніхто не змусить. Я на десятому разі помру.

- Ти просто зараз помреш, бо лопнеш від пихи, що можеш хоча б щось таке, чого я не можу.