Щастя моє, що Інгвар такий простодушний

ПАЖ

Я досі відчуваю холод кам'яної підлоги своєї келії. Не тільки босими ногами, якими стояла на тій підлозі, а й усім тілом.

А серцем? Ні, серцем не відчуваю. Його тоді проштрикнули лагідними словами дві людини, яким найбільше після батька довіряла. І тепер моє серце нічого не відчуває.Так дивно - в академії нам казали, що без серця людина не виживе. Як і без голови.

Так от голова моя вціліла. І її два вуха теж. Мабуть, тому я ще жива. І житиму довго. І ще плюну на могилу тих, хто це зі мною зробив.

І все одно все одно...  У вухах досі стоїть відлуння бесіди принца з абатисою. То одна фраза гучніше лунає, то інша. Але що гучна, що тиха, потрапляють в моє дурне серце не згірш родинної мізерікорди. Такі ж тонкі, гострі й вбивчі.

Рідня вони з принцем, кузен з кузиною. Ще й аристократи трьохсотлітньої  витримки. Говорять тільки про високе й прекрасне.  Як королівство століттями розтягується понад шляхом між світами. Й скоро повністю оточить Трояндову Імперію. А потім її захопить. Бо той, хто у трояндовому замку, того й шлях між світами. І все добро з усіх світів його.

Шлях розділяє цей світ, наче глибока ріка високий правий берег від низького лівого.

- На високий берег всім хочеться. Якщо оточити  його з усіх боків, то оця кільцева дорога уже буде не тільки імперська, а й королівська.  Отоді можна буде… шушушу, стіни мають вуха, моя незрівнянна абатисо…

- І тоді ми нарешті зможемо поєднати не тільки серця шушушу...

- Так, тоді настане черга передати абатство в інші руки, а ви будете чудовою королевою троянд і матимете чоловіка - Імператора Шляху Між Світами. Цей престол буде вам до лиця. Але спершу - останній рубіж. Останній баронат, щоб замкнути кільце.

- Я гарно виховала юну Мону. Вона вас віддано любить і поважає, кузене. Повноліття через місяць. Готуйте все.

Юна послушниця Мона повільно струснула головою. Отут моя голова нарешті й стала у пригоді.

Що саме все вони готують? 

Весілля? 

Та якби ж. Весілля готує батько.  Абатиса - Королева Троянд? 

Гм. 

І ще раз Гм.  Щось тут не те, треба спішити до батька. Мене ніби блискавкою вдарив спогад - батька Інгвара вбили саме перед заміжжям Інгварової сестри. 

У мене братів немає. І сестер. І мозку, здається, теж немає.

Добре, що за два  роки в монастирі не чула того красеня-принца. Тепер його голос почувся як відверто фальшивий. Але настоятелька фальші не чує.

Може мій принц купив на тій стороні трохи магії навіювання? Абатиса ж теж може випадково впасти з галереї, коли стане непотрібна. З туго пов’язаним шарфом на не такій уже і юній шиї. 

Подув холодний вітер. Стояти на балконі в одній сорочці й  босою - холодно. 

Треба повернутися в келію. Взути хатні сап'янові чобітки. Погріти руки над свічкою. Помолитися. Лягти на тверде і вузьке монастирське ложе. Накритися з головою ковдрою.

І тоді стане не страшно й не холодно.

Ну поки сама не полетиш на бруківку з башти. Тоді уже теж не буде страшно. Мертві дурепи, задушені власними шарфами, уже нічого не бояться.

Я тоді все ж повернулася до келії. З верхнього одягу послушниці зробила ляльку, з жалем накрила теплою монастирською ковдрою. Зі скриньки витягла напівзаборонені штани для верхової їзди, берет для неї ж, щоб не заплутуватись волоссям у вітах, як доведеться скакати лісовими стежками. І мізерікорду, щоб... Ну згодиться на щось.

Гарна робота, батьків подарунок, родовий ритуальний кинджал. Продати можна, коня купити.  І ще новенька лютня. Дорогою можна удавати менестреля-учня.

І... і все. Більше взяти з собою було нічого.

Теплий одяг залишився у монастирській коморі. Тож довелося тікати в чому стояла. Мізерікорда не підвела, як і батькова наука. А може мур давно не підновлювали, та й нащо, хто ж в наше мирне й гуманне століття синього кажана нападає на монастирі?

Словом щілин між камінням було вдосталь, за муром - дерева, тож якось вибралась. 

Берет помічний, навіть дуже. Волосся під ним не видно. Та й що там бачити - скільки там його залишилося після того, як було обрізане під корінь. Від біганини й лазіння нігті обламалися, під них набився бруд, лице стало хлоп’ячим через подряпини й пил, що прилип на піт. 

Подарунок на заручини,перстень з великим смарагдом, продати вдалося легко, хоч і дешево.  Купили в мене  принців презент в містечку через одне далі від карамелітського монастиря.

Я  думала, що дуже хитра й обережна. 

Рівно до того моменту, як згодом почула плітки про те, що якийсь зрадник, а може зрадниця, словом хтось заколов старого барона мізерікордом і відчинив ворота розбійником. А барон останнім зусиллям стягнув з пальця зрадника чи зрадниці дуже примітний перстень з унікальним зеленим каменем.

Ну так. Тепер знатиму, що треба камінь продавати окремо від оправи.

То було найменше з моїх нещасть. Ну має тепер принц фальшивий доказ моєї причетності до загибелі батька. І сподівається мене цим шантажувати?

Яке це має значення після того, як я не встигла додому, не попередила,не відвернула біду.

Батька вбито.

А що це означає, крім того, що на світі в мене немає тепер жодної рідної душі? 

А от що.

Юна баронеса пропала. До того, як її, єдину спадкоємицю, знайдуть живою або мертвою, землі баронату йдуть під протекторат корони.

Наречений її  шукає. І хто знає, що йому вигідніше - знайти труп чи живу матір майбутнього королевича.

Якби не Інгвар - неграмотний мужлан в смішному ластовинні, то уже б і знайшли.

Але доля береже сиріт, все в них відібравши перед тим.

Інгвар був у квесті. Шукав собі принцесу. Й забажав поему про свої подвиги. Тож легко найняв пажа. За їжу. Мені їсти дуже хотілося.  А признаватися, що це я, його колишня наречена? Так принизитись перед тим, хто так легко колись від мене відмовився - не хотілося зовсім.