Сльози досі течуть, як згадаєш, якою була дурепою. Жорстокою і наївною. 

ПАЖ

- Краса тільки тоді красива коли може себе захистити чи не так сір? - питаю просто щоб не мовчати, зіщулившись на поні, наче це допоможе не намокнути. Зуби цокотять, і питання виходить нерозбірливим. Але Інгвар все добре чує. 

- Звісно не так, придурок. Краса ніжна й тендітна. На те лицарі є, щоб її захищати. - відповідає сір лицар, ніби й не відчуваючи ніякого холоду.

- Он воно як, сір. - відповідаю нейтрально, хоч коли він вчив мене користуватись мізерікордом, казав трохи іакше. Він казав, що вбити себе може кожна  дурепа.. І от сміху буде, якщо я проштрикну собі серце за хвилину від порятунку. 

- Отак. - відповів Інгвар, хоч його ні про що не питали. -  Вчиш тебе вчиш, а ти все дурень дурнем. Сьогодні щось є нарешті про мої подвиги? Бо он за поворотом може буде замок, де злий чаклун тримає принцесу. А що ти їй про мене розкажеш? Та отож.

- Може про те, як ви вчора в стані ейфорії після кукурудзяного самогону з одного удару розрубали від плеча до стегна здоровенного стража хазяйського городу, а потім знесли всі капустяні голови вірним мечем? Нема у світі й околицях опудала, яке може вам протистояти, сір.

Інгвар незлобиво засміявся..

От як можна бути таким... таким справедливим? Ні непідходяще слово. Чесним? Та який він чесний. Бреше про свої успіхи  у дам і похваляється на кожному кроці. Самоіронічним? Ну може. тільки слово довге, у вірша не вставиш. і якесь не героїчне. 

А він точно герой.

Його послухати - то так якось дивно виходить. Його лякають бідність, старість, невдачі, зрада. Можливість здатися дурним і неосвіченим. От тільки він навіть не здогадується, як можна боятися битви або двобою. Або бою, де багато когось на нього одного.

- Головне наше з тобою щастя, малий, що ми в тій капусті не знайшли немовлят. - о, знову він за своє. То був тонкий лицарський жарт, якщо ви його не зрозуміли, то ваші особисті проблеми.

Лицар, впевнений, що має почуття гумору, може за рік звести з розуму кого завгодно, у кого це почуття насправді є. 

Може я уже божевільна? Бо в мене тепер не сіпається око і рука не тягнеться до фамільного мізерікорда, коли я це чую. Хоч сміятися ще не тягне, але хто зна, що буде до кінця квесту?

-  Принцесам не подобаються наречені з немовлятами в біографії. Престолонаступництво й так заплутана справа, чи не так, мій не дуже здібний паж?

От на якому слові тут треба сміятися? Тільки справжні лицарі здогадаються. Куди мені до них. Для мене престолонаступництво не заплутане. Ясно бачу, як народжую прекрасному принцеві дитину і від щастя кидаюся з башти сторч головою. А він наслідує трон, маючи спадкоємця і вільні руку й серце для нової володарки зручно розташованих земель і замків.

- Так точно, сір! - відповідаю бадьоро. - Капустяні грядки краще обходити стороною, як і трояндові кущі.

Як і балкони, де тобі на вухо нашіптують компліменти дорослі досвідчені принци, другі в черзі на наслідування престолу.

Ох, Моно, яка ж ти була дурна й марнославна!

А принц був завжди веселий, розумний і вбивчо красивий. Він і зараз такий. Тому ти тут, під кущем, що мокне під дощем. А він на коні. Шукає тебе. Не приведи вищі сили, як знайде.

- Хотіла б ти бути принцесою, Моно? - якось спитав мене батько.

Хто ж того не хоче.

От і сестра Інгвара хотіла. Й навіть побула. Не довго щоправда. Нещасний випадок - почула погану звістку про смерть батька від рук якихось невідомих, зовсім нікому не відомих розбійників. І принц вперше овдовів.

Який дивний збіг, чи не так, мало не стався зі мною не так давно? Батько загинув, а я досі ще не впала ні з якої башти.

От сестра сіра Інгвара, коли він ще не був сіром лицарем, а лише зброєносцем мого батька, невдало  перехилилася з балкона. Бідося, видно, занадто низько нахилилася, щоб почути від гінця подробиці про загибель батька. І впала. Розбилася об бруківку, кажуть. А ще кажуть, вона того ранку так туго пов’язала ша шиї шарф, що не вдалося зняти. Так в ньому й поховали.

А принц так горював, так побивався.

Але ж до чого справедливий - молодшого брата покійної  жінки не знедолив. Залишив йому замок і трьох слуг. 

А землі? 

- Інгвар що, гречкосій? Нащо майбутньому лицареві землі? - сказав тоді принц. - Нехай їде здобувати славу, наносити справедливість, творити  подвиги й шукати принцес. А не мозолить тут очі місцевій аристократії.

- Неграмотне руде щеня, про куртуазність може чув, та не второпав, що це таке. - казав він потім при дворі.

А що вже некрасивий…  - казала я. - Хіба аристократи бувають всі в ластовині й підстрижені, як поселяни? Хіба аристократ сам сідлатиме коней і тягатиме обладунок?

- Грошей нема? Так чого сидиш, зятю? Їдь, здобудь мечем і відвагою. Правда, мила баронесо? - казав мені принц на балу в замку свого тоді ще живого старшого брата. 

- Правда, мій принце.  - я не сміялася з цих тонких жартів лише з поваги до жахливої втрати його світлості.

Він правда уже посватався до іншої, бо принцам треба мати спадкоємців. А я їй заздрила до нестями, тій іншій.

- Інгвар теж барон, ваша світлість? - питала про що завгодно, щоб він не йшов і говорив зі мною, а не з нареченою

- Ну що ви, юна красуне. Його титул перейшов до мене, бо землі - вони йдуть за титулом. Це був посаг за дружиною. 

- За сестрою? Хіба за нею не дали великого ларця із золотом мінків, який наш батько привіз з походу? - почувся тоді голос Інгвара. І сам він стрімко підійшов, тримав шолом на згині руки. В латах на бал з’явився, от нечема.

- Так Інгаваре, землі теж дали як посаг за вашою бідолашною сестрою, яку я не можу перестати оплакувати. Не читали заповіту? Так ви ж читати не вмієте. І не бачили? А звідки ви це знаєте - ви ж заповіт від вивіски в трактирі не відрізняєте. Правда прекрасна Моно?

Я тоді не засміялася, бо Інгвар дивився на мене з надією і  запитально. І не кивнула, хоч він і правда не вміє читати.