Красиве і корисне в одній місії

ПАЖ

Сір Інгвар з самого ранку в гарному настрої. Он бачите - показує сонечку, мені й лісовій дорозі зуби й вдоволено мружить сірі, як хмарне осіннє небо очі. Зуби у нього великі, як у коня, рівні й не так щоб ідеально білі. Зате всі на місці.

І це при тому, що сір лицар ніколи не цурається бійок. Що ніби натякає на те, хто в тих бійках залишається без зубів. І чому саме його її величність дала мені в охоронці.

Хоча для конспірації він мій сір наставник, а я його менестрель. І він мене тягає за собою, щоб зустрічні принцеси з моїх пісень дізнавалися про подвиги й чесноти славного Інгвара.   

Але зуби у нього все одно не такі білі, як у мене. Можливо тому, що як раз я  їх ніколи не забуваю чистити. І вмиватися не забуваю. А також розчісувати кістяним, а не свинцевим гребінцем мої красиві золоті локони. Ну принаймні те, що від них залишилося, коли довелося відрізати косу. Чого не свинцевим, а кістяним гребінцем, спитаєте?

А щоб волосся не темніло від свинцю. 

А нащо? 

Навіть не знаю, що вам відповісти. Бо все одно волосся ховається під беретом з чорним лебединим пером. І цим пером я час від часу (доволі часто насправді) дещо записую на спеціально зачарованому однією неприємною принцесою сувої пергаменту. 

Вона - прекрасна дама сіра Інгвара.  А що там в ній прекрасного - питайте в когось іншого. Я не можу побачити нічого. Зате чарівниця вона дуже здібна.  Так начаклувала, що скільки не напиши на невеличкому аркуші, все одно залишається ще трохи місця, щоб дописати ще трошки. 

Але не все можна було записувати. Бо то державна таємниця. Дещо доводилося розказувати почтєнній публіці по пам’яті. Причому так, щоб деякі деталі ніколи не повторювалися.     

Так краще для поширення пліток.

От вчора симпатична дочка поселянина почула від мене новину, яка моїми  стараннями ще не дійшла, мабуть, тільки в цю пущу. Нібито в столиці якісь самашечі вчОні винайшли страшну зброю проти магів. 

- Це секретний секрет, тільки вам, дівчино, розкажу. - саме так я завжди починаю свої байки. - А мені розказала камеристка дружини міського голови. Вона водить знайомство з вчОними, у столиці це зараз модно. Так от, маги тепер всі на волосинці, так їм і треба до речі. Взяли моду народжуватися зі здібностями, а прості люди чим гірші?

 Очі у поселянки вже круглі від цікавості й уваги столичного менестреля. Дівчина добре розуміє важливість моїх слів і того, що саме вона цього року буде найінформованішою на селі щодо столичних мод і політики. А може не тільки цього року. Бо хто ж іще принесе сюди важливі новини? Точно не я. Ноги моєї не буде за межами міста після цього квесту.

Тільки не я. Ноги моєї не буде більше ні в яких квестах. Не на те тато квіточку ростив.

- Ну й от, мила дівчино, ви тільки уявіть, винайшли в їхніх академіях засіб чи то від парності, чи для парності, хрін розбереш. І мовчать. Від народу все приховують. А засіб хочуть продати задорого якимсь чорнокнижникам. Щоб ті підкорили всіх магів і забрали собі їх магію. - шепочу я на вухо поселянці.

Дівчина сплескує руками. Бо то справді страшно.

- От вже ці вчОні, де вони взялися на наші голови! Якщо один чорнокнижник захапає всю магію, буде біда. 

І вона права - біда буде навіть у неї - якщо так станеться, як в моїй страшилці. Тоді уже не замовиш ні мазі для привабливості у місцевої магині, ні засобу для подвоєння врожаю, ні навіть простого дощу в посуху.

- Так от, щоб ти знала, дівчино, прекрасна королева Ружена розкрила їх змову. І забрала в казну страшний засіб. Тепер вона одна у світі має той еліксир. І як хто з сусідів, ну тобто правителів суміжних князівств і королівств, а може й не сусідніх, почне борзіти, йому можуть швидко підрихтувати карму. 

Поселянка морщить лобика. Бо не знає, це гарна чи погана звістка. А мені того й треба.

- Кажуть, досить однієї краплі в питво або їжу, і все. Або закохаєшся в якусь жабу бородавчасту і доведеться женитись, або зненавидиш рідну дружину чи наречену. І твоя династія на тобі й закінчиться.

Моя розповідь лилася повноводною рікою. Давався взнаки майже рік практики.  Дочка поселянина ахкала, охкала і раділа, що люди здебільшого не маги. І їм до того еліксиру ніякого діла нема. У людей не парність, а любооов. 

Дурна дівка. Впріти можна,  як той же селянин на полі, поки поясниш таким,  що моя пісня зовсім не про любов. А про те, що у того злого мага, який відбере у всіх інших магію, потім всім, у тому числі і їй,  доведеться навіть сніг зимою купувати втридорога. І дякувати, якщо продасть.

А це навіть сір Інгвар зрозумів з перших слів, на що вже лицар. 

Поселянка ж слухала в пів вуха і замість лякатися пускала бісики  в бік лицарського пажа, тобто мене. 

Бо шляхетний лицар Інгвар не принизився до бесіди з поселянкою. Проміняв її на ріпу з морквою. Як він завжди все прекрасне в житті міняє на все прозаїчне. Як мене  колись проміняв на дострокову посвяту в лицарі.

На відміну від нього я не міняю красу на користь. Бо краса і користь у мене завжди в одній мисці. Тобто місії. Вибачте за обмовку, просто їсти дуже хочеться іноді. 

Так от, сір лицар залишив мене, свого пажа,  на поталу тій дівчині, а сам  щось вираховував на пальцях і хитав головою в задумі.

А паж, тобто я, був красивий, мов лялька, яку колись дівчина бачила в місті - у магазині, де продавалися іграшки для багатих дітей. Ну вона сама це сказала, нема у мене звички хвалитися красою. Та що я можу зробити. Краса - вона й під чарами краса.

Селянка ще ніколи не бачила настільки красиву і ввічливу живу людину. І тішилася, як дитина, новими враженнями.

Думаю, дівчина все ж була трохи розчарована. Бо паж сіра Інгвара ввічливо посміхався, але тримав дистанцію. І наспівував під ніс, але так, щоб дівчина почула, щось про те, що над трояндовим вінцем не заходить сонце. А хто схоче зробити захід сонця вручну, тому буде облом, як в коханні з їжаком.