Бачив би мене зараз тато

ПАЖ

Список обов'язків пажа займає два великих аркуші пергаменту. А про права сказано коротко і ясно - лицар сам вирішує, чи є у пажа ще якісь права крім сумлінного виконання обов'язків.

І я маю пишатися, що одне право у мене навіть лицарю не відняти. Бо його дарувала її величність, мудра і прекрасна Ружена.

Я маю право писати вірші.

Звісно коли це не заважає виконувати обов'язки пажа достославного лицаря Інгвара. Якого я ненавиджу, що б про це не думали ті, хто судить по собі й має брудну уяву.

Так от, як же там... А!.

Ти можеш з’їсти салат з будяком

І тільки з трояндою буде облом…

Ляпка зірвалася з пера, й останнє слово майже сховалося під нею.

- Ммм і як це обґрунтувати?  - думала я, затоптуючи кострище, біля якого ми зі славним лицарем сіром  Інгваром грілися весняною ніччю.

Добре, що чари, накладені її величністю Руженою, не змити дощем. І навіть Інгвар досі не здогадався, що його паж і майбутній зброєносець - дівчина. І не просто дівчина, а та, яку він знав з дитинства.

Мого дитинства, не свого. Та хіба це щось міняє?

А ще жартують про дівочу пам'ять. Я одразу впізнала його руді кучері й ластовиння.  Щоправда, у мене при тій зустрічі уже кучерів не було, і вони і мене не руді. Тому, мабуть, і пам'ятати нічого.                       

А як не пам'ятає мене цей хоробрий лицар - що ж. 

Залишимо його в блаженному невіданні.

Під ранок дощило, але під шаром вологого попелу ще збереглося кілька вуглин, а під ними - спечені за ніч овочі, якими зі мною  люб’язно поділився якийсь поселянин, коли побачив, як його молода дочка перезирається з лицарем. У відповідь на щедрість і люб’язність  того поселянина Інгвар  вчора згодився не ночувати ні в домі щедрого  селянина, ні в його сараї.

Ну так собі обмін, скажу я вам.

З поселянської дочки не убуде. І коли вона ще стріне осяйного лицаря?  А терпіти дощ за комір всю ніч за якусь печену брукву, то можна прирівняти до подвигу. За моєю шкалою подвигів.

Бо Інгвару хоч би що. Він, по-моєму взагалі не чутливий до погоди. І якби йому запропонували копченого кабанчика, то, мабуть, згодився б рік спати на мокрій землі під осіннім дощем.

А сенс? Кабанчик - на один раз,  а спати під дощем - цілий рік.

Але ніч минула, і овочі ще теплі. Життя налагоджується. І день буде сонячний. Можливо. Я вам не астролог. Я наречена одного принца, який ще побачить, з ким зв’язався. Гад.

Гілкою з мокрого куща, що за цю нещасну гілку облив мене дощовою водою з голови до ніг, і зовсім навіть не теплою, я викотила  печену ріпу й кілька морквин на лист лопуха. Добре, хоч сіль є. Бачив би мене зараз тато. А, що там казати. Бачив би він мене останній рік, помер би вдруге - від каяття.

Та каяттям не допоможеш, тату. Ти хотів, як краще. Спочивай з миром. 

Я сама впораюсь. Я ж твоя дитина.

Як вдало - Інгвар як раз закінчив ранкові справи.

І це не був душ або чищення зубів, якщо ви раптом про це подумали. Це була пробіжка з мішком вівса для коня - просто для того, щоб вправа не здалася лицареві занадто легкою і литкові м’язи не атрофувалися без навантаження - адже мандрували ми весь цей рік виключно  верхи. Бо ми не якісь там поселяни чи рекрути. Ми мандрівний лицар і його солодкоголосий паж. 

І у мене таємне завдання від її величності. А Інгвар має мене охороняти. А замість цього мене безжально муштрує і набридає лицарським гумором.

Та що поробиш. Наказ королеви. Тому ми разом і до кінця. Не в тому сенсі, що тільки смерть розлучить нас, а до кінця походу вздовж кордону Трояндової імперії.

Кінець нашого квесту дуже скоро. Буквально пара містечок, де я розкажу про могутню таємну зброю, щоб усі знали й поважали її величність і імперію троянд. І не мріяли й навіть уві сні не сміли сіяти смуту і планувати заколоти.

Але знали б ви, як важко терпіти поряд цього неотесаного солдафона і його намагання одружитися з кожною зустрічною принцесою…

- Ваше відкупне готове, сір. - весело сказала я Інгвару, прогнавши злі думки..

- Я не розумію, про що ти - неуважно відповів осяйний лицар, закінчуючи присідання з навантаженням.

- Так, думаю, не розумієте, сір. - відповідаю ввічливо, як і належить зброєносцеві відповідати  лицареві. І наче зараз бачу тужливий погляд юної поселянки услід двом вершникам. І задоволений - її батька.

- Он біля кострища на полотнині ще тепла ріпа й морква. А хліба сьогодні вже нема. - терпляче кажу звитяжному Інгвару і вказую рукою, щоб точно побачив, де його сніданок, а можливо одразу обід і вечеря.

Він плескає мене по плечі на знак похвали, від чого я заточуюсь - як завжди. Підозрюю, то така лицарська розвага у відповідь на мої кпини.

Що ж, не так вже й смішно, але це єдина розвага, що доступна на цей момент.

Я загортаю лютню в подертий плащ і посміхаюся, наче повідомила сіру лицарю щось радісне. Наче то не торішні зів’ялі овочі, а той самий копчений кабанчик.

Гм. А він що -  і правда радий печеним овочам? Он як посміхається, наче я не осоружний паж, нав'язаний її величністю, а та сама принцеса, з якою він поклявся одружитися, як тільки знайдеться перша ж охоча. 

Вітаю вас в новій історії з тих, що трапляються виключно в Трояндовій Імперії.

Ця книга теж про істинну пару.

З цією парністю складно.

Її ясно відчувають тільки магічні істоти. Такі, як дракон і принцеса-жабка - пан Ректор і адептка Тян з попередньої історії. 

https://booknet.ua/reader/ya-rektor-nasha-tamnicya-b399328?c=4278692

Або привид перевертень фон Ешенбах відчуває, а її величність Ружена - ні, їй треба впевнитись в парності якось інакше - про це перша книга.