46

Не відпускай.

Коридор реанімації був білий і бездушний. Карина стояла біля стіни, тримаючи ремінець сумки так міцно, що пальці боліли.

Ольга була поруч. Олег - трохи далі, з телефоном у руці. Сергій сидів на лавці й дивився в підлогу. Ніхто не говорив. Тут слова нічого не лікують.

Двері відчинились. До них йшов лікар. 

— Стан погіршився, - сказав він. - Показники падають.  Пішли ускладнення. Ми тримаємо його на підтримці. Зараз важливо не заважати роботі. До реанімаційної - нікого.

Карина кивнула.

— Він… чує? - спитала вона.

Лікар не поспішав з відповіддю.

— Гарантій немає. Але голос - іноді тримає.

Він назвав ще кілька цифр і термінів. Карина запам’ятала одне: «вікно дуже вузьке».

Поруч прозвучав жіночий голос - сухий, зірваний.

— Я ж казала йому… я ж казала… ця клята робота…

Карина повернула голову.

Жінка років п’ятдесяти стояла біля дверей, стискаючи в руках аптечний пакет. Очі червоні. Обличчя сухе - сліз  справді вже могло не лишитися.

Ольга сказала тихо:

— Варвара Дмитрівна. Мама Мирона.

Карина зробила крок.

— Я Карина.

Варвара Дмитрівна подивилась на неї так, як дивляться на єдину людину, яка може відповісти -  навіть якщо відповідей немає.

— Ти з ним була, -  сказала вона. Не питала. Констатувала.

— Так.

Варвара Дмитрівна стиснула пакет сильніше.

— Я просила його… я просила… - голос тріснув. - Як я буду без нього жити?

Карина вдихнула.

— Він обіцяв, що все буде добре. - сказала вона тихо. І сама почула, як це звучить тепер.

Мати гірко хмикнула.

— Він усім так каже. Він сильний. Він завжди «витягне».  А я… -  вона махнула рукою. - Я мати. Мені від його сили не легше.

Карина стояла рівно. Дивилась. І раптом сказала те, що тримала в собі до цієї хвилини.

— Я вагітна від нього.

Варвара Дмитрівна застигла. Ніби на секунду в неї зупинилося серце.

— Що?

— Він знає, - відповіла Карина. - Ми встигли сказати один одному  правду.

Варвара Дмитрівна повільно сіла на стілець, наче ноги відмовили. Потім підвела очі на Карину  і в цих очах було все одразу: біль, лють, страх, надія.

— Тоді він мусить… -  прошепотіла вона. - Він мусить повернутися.

Карина не відповіла. Вона просто сіла поруч. І вперше за довгий час поруч з нею була жінка, якій теж болить одна й та сама людина.

Лікар підійшов ближче:

— Можна на хвилинку через скло, - сказав  лікар.

Вони підійшли до вікна реанімації. Мирон лежав нерухомо. Трубки. Дроти. Чужа тиша апаратів.

Карина сперлася долонею об скло. Голос вийшов низьким.

— Мироне. Це я.

Пауза.

— Ти ж мене чуєш? Я вірю, що чуєш.  Я тут.

Вона зробила вдих. Обережно,щоб голос не зірвався.

-- Я зробила все як треба. Все офіційно. Вони вже не викрутяться.

Вона ковтнула повітря.

— У нас же буде дитина. Я думаю, син. Ти б хотів сина... я  знаю.

Вона нахилилася ближчк до скла - так ніби голос може пройти крізь нього.

— Не смій зникати. Не смій залишити мене з цим саму.  Просто повернись. Чуєш?

По той бік скла монітор коротко пискнув і показник смикнувся.

Карина навіть не встигла зрозуміти, що сталося, бо лікар різко зробив крок вперед.

— Відійдіть, - коротко.

Медсестра вже бігла. Двері відділення відчинились. Хтось сказав «код».

Ольга схопила Карину під лікоть.

— Карина. Відійди. Зараз.

Карина зробила крок назад. І ще один. Вона дивилась крізь скло, поки білий халат не перекрив їй її Мирона.

Світ хитнувся.

Останнє, що вона відчула - чужу руку на плечі і Ольги голос, який зірвався нарешті:

— Тримайся… тримайся, дівчинко…

Потім темнота.