41.1

Двері зачинилися.

Карина лишилась у коридорі. Вперлася долонею в стіну, щоб не впасти. Дихала коротко. Нерівно. Їй здавалося, що повітря стало густим, важко дихати. 

Ольга стояла поруч. Не лізла. Просто тримала її в полі. Як тримають людину, яка може зірватися в будь-яку секунду.

Олег теж був тут. На відстані двох кроків. Рівна спина. Погляд холодний, зібраний. Він не робив вигляду, що все під контролем. 

Карина дивилася на двері операційної.

Їй хотілося зробити одну просту дурість: зайти туди і забрати Мирона назад. Розвернути час. Перемотати все на ранок. На тепло. На ліжко. На його долоню на її талії.

Не вийшло.

Вона ковтнула. Сльози підступили різко, без дозволу. Карина притиснула пальці до губ. Щоб не видати звук. Щоб не зламатися при них.

— Він обіцяв, - прошепотіла вона сама собі. - Він сказав «повернусь».

Ольга глянула на неї.

— Повернеться, - сказала вона.

Карина кивнула, але тіло не слухалося. Коліна стали ватяні. Вона сіла прямо на лавку біля стіни, не розуміючи, як опинилася там. Пальці стискали край рукава  піджака так, що аж боліло.

Час тягнувся, як покарання.

В коридорі хтось проходив, хтось говорив пошепки, хтось гримнув візком. Карина чула все, але ніщо не мало значення. Єдине значення було за тими дверима.

Олег подивився на годинник.

Карина підняла очі на нього.

— Скільки… -  почала вона і не договорила.

Олег не відповів.

Карина встала. Пройшла два кроки до дверей. Зупинилась. Торкнулась холодної металевої ручки і прибрала руку. Наче обпеклась.

— Не лізь, - тихо сказала Ольга.

Карина хотіла огризнутись. Не змогла.

— Я знаю, - прошепотіла вона. - Я просто… Я не можу стояти.

Ольга стала ближче. Так, щоб Карина відчула, що не одна.

Минуло ще кілька хвилин.

Двері нарешті відчинились.

Вийшов лікар. Високий. Втомлений. Зі слідами маски на обличчі. Він зняв шапочку, провів долонею по волоссю і глянув на них так, як дивляться люди, які не люблять говорити погані слова.

Карина зробила крок вперед. Олег - теж, але лишився на півкроку позаду. Не заступав. Просто був.

— Родичі? - спитав лікар.

Карина не відповіла одразу.

— Я… - сказала вона. Голос зірвався. Вона зціпила зуби і повторила рівніше, - Я з ним.

Лікар кивнув. Погляд коротко ковзнув по Олегу, по Ользі.

— Операцію закінчили, - сказав він. - Куля зайшла збоку. Не глибоко, але зачепило там, де могло піти гірше за сантиметр. Ми зупинили кров, ушили. Він живий.

Карина видихнула так, ніби тільки зараз згадала, що дихає.

Лікар не дав їй розслабитися.

— Він у важкому стані, - продовжив він. - Ми ввели його в медикаментозний сон. Це зараз необхідно. Організм має витримати. Ми надіємося, але тре чекати.

Карина застигла.

— Це…  кома? - спитала вона тихо.

Лікар кивнув:

— Так. Кома. Ми будемо дивитися динаміку по годинах. Перші доби - найважчі.

Кома.

Слово вдарило в груди, як камінь. Карина зробила крок назад і вперлася спиною в стіну. Ноги не тримали.

Ольга підхопила її за лікоть. Міцно.

Карина дивилася на лікаря, не моргаючи.

— Я можу до нього? - прошепотіла вона.

Лікар помовчав секунду.

— На хвилину. Тільки без різких рухів. Він під апаратами. Медсестра Вам видасть спеціальний одяг.

Карина кивнула. Двічі. Наче цим могла зафіксувати реальність. Вона зробила крок. Потім ще один.

Олег тихо сказав, не піднімаючи голосу:

— Я поруч.

Карина не відповіла. Вона не могла.

Одягнувшись, перед дверима палати вона зупинилась. Стиснула долоню в кулак. Відчула, як тремтить рука.

— Тільки не смій, - прошепотіла вона в темряву коридору. - Ти ж мені пообіцяв.

І зайшла.