40.1

Олег Сергійович уже був у кімнаті. Папка під пахвою. Костюм. Втома в очах. Але спина рівна.

— Все готово, - сказав він. - Повторювати не будемо. Кожен знає своі обовʼязки. Готуємося до найгіршого.

Карина дивилася на нього і ловила себе на простій думці: їй пощастило, що поруч не випадкові люди. Після всього, що з нею зробили, у неї з’явилася команда. Жива. Зібрана. Вірна. Вона це відчувала. 

— Зрозуміла, - сказала вона.

Хтось коротко підтвердив. Хтось просто кивнув. Їхні слова вже нічого не вирішували. Вирішувала дисципліна.

У будівлю прокуратури вони зайшли спокійно.

Охорона. Камери. Чергові. Робочий шум, який тут ніколи не зникає. Працівники дивилися швидко й професійно. Ніхто не ставив зайвих питань.

Карина йшла першою. Довге чорне волосся. Костюм сидів чітко. На обличчі - мінімум косметики. Спокій зовні. Всередині - нервурвалася.   

Мирон ішов поруч. Трохи позаду. Ближче, ніж треба, і рівно настільки, щоб їй було спокійніше.

Ольга трималася збоку. Пильна. Холодна. Зібрана.

Карина відчула погляди. Їх було багато. Не теплих. Людям потрібна історія. Їм потрібна кров. Їм потрібен фінал. Вона не збиралася годувати їх цим.

Олег показав посвідчення, сказав кілька слів. Їх провели далі.

Коридор. Двері. Ще коридор.

Карина трохи пригальмувала, щоб Мирон ішов ближче. Їй так було спокійніше. 

— Ти нормально? - тихо спитав він.

— Так, - відповіла Карина. - Просто зла.

Мирон легко стиснув її пальці. Коротко. Підтримка без слів.

Олег на ходу обернувся:

— Карина. Без самодіяльності.

— Добре, - відповіла вона.

У кабінеті їх чекали.

Офіційні слова прозвучали швидко. Печатки. Протоколи. Формулювання. Імена. Дати.

Карина підписувала повільно, уважно. Жодної помилки. Жодного зайвого руху.

Олег говорив коротко і по суті:

— Фіксуємо статус потерпілої. Фіксуємо статус ключового свідка. Долучаємо матеріали. Клопотання про захист. Забезпечення безпеки.

Прокурор і слідчий прийняли документи, зафіксували, поставили печатки там, де треба.

Карина відчула, як у грудях стає легше. Це не була радість. Це було полегшення. Нарешті гра вийшла з тіні.

Олег закрив папку.

— Запущено. Тепер вони не зможуть зробити вигляд, що тебе не існує.

Карина ледь усміхнулася.

— Нехай тепер пояснюють, чому так старалися, щоб я зникла.

Вона підвелася. Глянула на Мирона. У погляді була вдячність. Слова вона залишила на потім.

Карина вийшла з кабінету прокурора і відчула, як напруга в грудях змістилась. Вона нікуди не поділася. Просто стала іншою.

Тепер це було офіційно. Папір. Печатка. Її ім’я - не в чутках, а в справі.

Мирон торкнувся її талії коротко, підтримуючи.

— Все нормально? - спитав тихо.

— Так, - відповіла Карина. - Просто серце тривожиться.

— Воно має право, - сказав Мирон. - Йдемо.

Олег ішов попереду. Не поспішав. Він вів їх по коридору так, як ведуть людей, яких не можна залишати випадковостям.

На вході охорона відкрила двері після перевірки.   

Вони не чекали пресу. Пресу не запрошують - вона приходить сама, коли чує запах Сенсації.  Сьогодні запах був гучний.

Біля входу вже стояли люди з камерами й телефонами. Хтось прикидався перехожим, хтось навіть не прикидався. Фрази летіли навперебій.

— Карина Воронова? Це правда?

— Ви зникли в горах. Де ви були?

— Ваш чоловік… Марк Воронов… Він знав?

Олег вийшов першим і одразу підняв руку.

— Без коментарів. Офіційні дії вже зафіксовані. Дайте пройти.

Їх намагалися обійти збоку. Мирон змістився ближче. Ольга тримала лінію поруч.

Карина зупинилася на секунду. Не для шоу. Щоб поставити крапку.

— Я жива, - сказала вона рівно. - Решта буде в матеріалах справи.

Мирон став ближче. Ольга трималась збоку, дивилася по краях, не на людей - на руки, на кишені, на траєкторії.

— Машина, - коротко сказала Ольга.

Вони пішли. Швидко.

У цей момент Карина відчула дивну ясність, що її повернення вже не зупинити. Вони могли тільки спробувати зробити це брудно.

І вона відчувала - спробують.