30.2

30.2

У коридорі було тихо.

Ігор вийшов слідом за Мироном і Кариною й раптом відчув просту, тупу, людську річ, що він більше не один. В сенсі - є команда, є напрямок і шанс, що цього разу чисто не спрацює. І від цієї думки стало не легше, а небезпечніше: безпека часто починається з надії, а надія - найгучніша приманка.

Карина йшла в кепці, з волоссям захованим під комір, але Ігор усе одно впізнавав її по дрібницях: по тому, як вона тримала спину, як не озиралась.

Мирон тримався поруч. Коли Карина на сходинці трохи скинула вагу на здоровий бік, він підхопив її під спину так природно, що Ігор тільки ковтнув.

— Так от воно як виглядає, - хмикнув він тихо, більше до себе. - «Охоронець». Американський. Тільки без саундтреку і з реальними рахунками за помилки.

Карина глянула на нього.

— Якщо заспіваєш, то я тебе сама здам.

— Та я вже зрозумів, - буркнув Ігор. - У цій історії співати небезпечно. Тут навіть мовчання в протокол записують.  

Вони спустилися ще нижче. На виході Мирон зупинився на півсекунди бо перевіряв картинку. Потім кивнув і відкрив двері.

Надворі було холодно й буденно. І саме ця буденність лякала: коли полювання стає роботою, воно не робить пауз.

— До машини. Без розмов, - сказав Мирон.

На задньому сидінні Мирон дістав тонку папку - ту, що тепер росла швидше, ніж будь-які звіти у «Voron Group». Сунув Ігорю один аркуш.

— Це з дому Ганни Михайлівни, - сказав коротко. - Камери сусіда. Номер. Обличчя одного. Другий - у капюшоні. Поліція їх не «взяла», але зафіксувала, і цього вистачить, щоб у когось з’явився поганий день.

Ігор подивився на фото і відчув, як щось всередині стискається. Не страх, а злість. Та сама, від якої людина або ламається, або стає сильнішою.

— Вони вже ходять навколо нас, - сказав він.

— Вони ходять навколо Мирона, -  поправила холодно Карина. - Це важливий нюанс.

Мирон не відповів. Він просто завів машину й повів її.

Минуло хвилин десять. Поворот. Другий. Третій. Місто міняло фасади - вітрини, сірі двори,  а відчуття залишалося тим самим.

Мирон раптом опустив швидкість і подивився в дзеркало заднього виду.

Ще раз.

Ігор помітив це не одразу, але потім побачив і сам: та сама машина з’являлася надто регулярно, щоб це було випадково. Не липла впритул, а тримала дистанцію. Професійно. Спокійно. Так їздять не випадково.

— Нас ведуть, - сказав Мирон без емоцій, як констатацію погоди.

— Давно? - спитала Карина.

— З під’їзду. Взяли на хвіст ще до першого світлофора, - відповів Мирон. - Значить, хтось знав, що ми вийдемо саме зараз.

— Мене все життя лякали аудити… -  видавив він і спробував усміхнутися. - А виявляється, найстрашніше - це коли аудит з людьми.

— Тепер мовчиш, - коротко сказав Мирон. - Жартувати будеш, коли вийдемо з цього кола живими.

Ігор кивнув. Без образи. Йому й так було ясно, що зараз не про самолюбство.   

Мирон втиснувся в потік так, ніби нічого не сталося. Ніяких різких маневрів.  Просто ще одна машина серед інших.

— Що робимо? - спитала Карина.

— Варіант простий, - сказав Мирон. - Або вони думають, що ми нервові, і підтиснуть ближче. Або вони терплячі, і поведуть нас до точки, де їм зручно.

— Тобто в будь-якому разі вони хочуть, щоб ми приїхали туди, де вони сильніші, - сказала Карина.

— Саме так.

Ігор знову глянув назад. Хвіст не зник. Він просто став ближчим на корпус. Ніби нагадував: «ми тут».

Карина повернулася до Мирона півобертом.

— Якщо це точка,  ти її знаєш?

— Ні, - сказав Мирон. - Але я знаю інше, що ми туди не їдемо.

Ігор видихнув, майже без звуку.

— А якщо вони перекриють? - спитав він.

Мирон не подивився на нього. Він дивився на дорогу.

Мирон нічого не відповів. Він дивився на дорогу.

Він увімкнув поворотник завчасно, як дуже чемний водій. Потім з’їхав у вузький квартал, де багато арок і дворових проїздів,де машини губляться легко, якщо знаєш куди їхати.

Хвіст повернув за ними.

— Їдуть, - видихнув Ігор.

— Нехай їдуть, - спокійно сказав Мирон. - Поки йдуть -  ще думають. Коли гублять - починають стріляти.

Карина нахилилась трохи вперед.

— Тільки без героїзму, - сказала вона.

— Тільки живими, - відповів Мирон.

Він проїхав в арку, зупинився на секунду - рівно на стільки, щоб хвіст вирішив, що їх притиснули.

— Виходимо, - сказав Мирон. - Спокійно. Наче просто вийшли до магазину за продуктами.

— Прямо зараз? - Ігор здивовано подивився на Мирона.

— Прямо зараз, - підтвердив Мирон.

Вони вийшли з машини спокійно. Карина натягнула кепку нижче, сховала волосся під капюшон. Ігор зтиснув  ремінець рюкзака, хоч якось підтримати себе тілесно.    

Мирон зачинив машину і клацнув брелоком. Один короткий писк, як дрібний нахабний жарт.

— Через двір, - сказав він. - За мною.

Вони пройшли аркою  і розчинилися в сусідньому дворі. Потім у наступному. Потік людей, сходи, під’їзд, інший вихід.

Ігор тільки тоді видихнув, коли зрозумів, що хвіст тепер ловить не їх, а він ловить метал. Посміхнувся.

— Це спрацювало? - спитав він.

— Це дало нам хвилину, - відповів Мирон. - А хвилина інколи дорожча за зброю.

Карина повернула голову до Ігоря й сказала тихо:

— Запам’ятай цю хвилину. Вона нам ще знадобиться.

Ігор кивнув. Вони пішли далі - туди, де вже починається наступний етап гри.