30.1

Ігор відчув, як у грудях щось провалюється від полегшення. Вона жива.

І це означало, що вони ще не програли.

— Ти… - почав він.

— Жива, -  сказала Карина. - Мені уже набридло це слово, хоча радію, що жива.

Ігор видихнув і раптом відчув, як у грудях щось ламається.  Від полегшення. Такого, що аж болить.

Він підійшов ближче  і обійняв її різко, по-людськи. Наче боявся, що вона зараз зникне, якщо він не торкнеться реальності.

Карина на секунду завмерла, а потім відповіла - коротко, щиро.

— Ти як? - нарешті знайшовся Ігор.

Карина відступила на крок, щоб не давати емоції довше, ніж треба. Вона вміла це. Тепер - ще краще.

— Я в роботі, -  сказала вона. І кутик рота здригнувся. -  Не питай, як ребра. Вони теж у роботі.

Ігор нервово хмикнув.

— Чудово. У нас тут усі в роботі. Навіть смерть. Особливо смерть.

Мирон не втручався. Він просто стояв збоку так, що кімната відразу ставала безпечнішою. Тому що він контролює простір, і це відчувається фізично.

— Сідай, - сказав Мирон Ігорю. - Працюємо швидко.

Ігор повернувся до ноутбука.

— Я думав, що колись моє «швидко» означатиме «встигнути до дедлайну», - буркнув він. - А не «встигнути, поки тебе не зробили винним у чужому вбивстві».

Карина опустилася на край стільця. Кепку не зняла. Ніби навіть у цій кімнаті не дозволяла собі повністю розслабитись.

— Ти казав, що є другий шар, -  сказала вона. - Покажи.

Ігор відкрив потрібну папку. І на екран вийшли логи.

— Дивись, - сказав він і відчув, як голос стає рівнішим. Нарешті він на своєму полі. - Є Марк. Це окрема лінія. Його видно в людських рішеннях, тобто хто кому дзвонить, хто кого тисне, та кого підставляє.

Він клацнув наступний файл.

— А це вже інша лінія. Системна. Тут навіть не пахне Марком. Тут той, хто любить, коли все чисто. Акаунти, які мали бути заморожені ще з «попередньої структури». Ініціатор змін.

Він виділив рядок.

—Дем'ян Ришков.

Карина  здригнулася.  Ігор помітив: пальці здорової руки стиснули край стільця.

— Дем’ян Ришков, - повторила вона тихо. - Фон. Міноритарій. Вічно десь поруч.

— Такий «фон»,  який вміє робити з людей меблі, - сказав Ігор. І дозволив собі чорний жарт, бо інакше йому хотілося вдарити в стіну. - Зручний. Не задає питань.

Мирон нахилився ближче до екрану.

— Де саме «радник»?

Ігор відкрив іншу вкладку - системне погодження.

— Ось тут, - сказав він. -  Після зникнення Карини з’явився запит на термінове обмеження доступів «За протоколом безпеки сім’ї». Такого протоколу у нас не було. Його придумали під ситуацію.

Карина різко видихнула.

— Під мене, - сказала вона.

— Під твою «відсутність», - уточнив Ігор. - Щоб у системі стало «правильно». Щоб не було, куди лізти.

Він провів курсором по рядку.

— Погоджував не комплаєнс. Погоджував, ми називаємо , його «радник».І от тут я можу назвати не прізвище - посаду. Бо ім’я в системі зашифроване, але ролі ні.

Ігор зупинив курсор.

— Юридичний радник при міському управлінні. Не слідчий. Не прокурор. Людина між кабінетами. Та, яка може прискорити або загальмувати потрібні папери.

Мирон коротко кивнув. Йому цього вистачало.

Карина сиділа нерухомо. Ігор бачив, як у ній щось стискається. Не страх. Поворот всередині, коли ти розумієш масштаб.

— Тобто, - сказала вона тихо, - Марк - це ніж.

— А рука - інша, - відповів Мирон.

Ігор глянув на Карину - і раптом захотів сказати щось нормальне. Людське. Щось, що не про логи, не про смерті, не про радників.

Він обрав інше: жарт, який болить.

— Твоя інтуїція тебе не підвела, - сказав він. - Тільки наступного разу… як кішка: бачиш підозрілий рух - дряпай одразу. Не чекай, поки тебе скинуть зі скелі.

Карина на секунду заплющила очі, а потім відкрила  вже жорсткіше.

— Я більше не чекаю, - сказала вона.

Ігор кивнув. Йому подобалася ця фраза. Не тому, що «круто». Тому що це означало, що вона вижила і тепер буде відповідь.

Мирон дістав телефон, але не натиснув нічого.

— Далі, - сказав він. - Нам треба: ланцюг по акціях, ланцюг по доступах, і нитка до радника. Олег збере юридичне. Максим і його люди -  оперативне. Ти, Ігор, даєш технічне, яке не перекрутять.

Ігор підняв очі.

— А мене якраз і перекрутять, якщо я висунуся, - сказав він. - Ви ж розумієте.

Карина нахилилася вперед.

— Ти не висунешся, - сказала вона. - Ти будеш «нікому не потрібним айтішником». Це твоя роль. І вона зараз цінніша за будь-яку зброю.

Ігор усміхнувся.

— Ніколи не думав, що моя мрія - бути непотрібним.

Мирон глянув на нього.

— Не розслабляйся. Вони шукають не тебе. Вони шукають нитку. І ти - це нитка.

Карина підняла голову.

— А я? — спитала вона.

Мирон подивився на неї прямо.

— Ти - причина, чому нитка важлива.

В кімнаті повисла тиша, в якій рішення приймаються без зайвих слів.

Ігор закрив ноутбук на секунду , його мозок вимагав повітря.

— Є ще одне, - сказав він. - Вони готують «винного». Якщо не вийде списати все на випадковість, вони спробують списати на людину. На когось, у кого є доступи.

— На тебе, - сказав Мирон.

— Так, - кивнув Ігор. - Але я вже зробив три пакети. Ти ж знаєш…

Карина різко підняла руку, зупинивши його.

— Не кажи, - сказала вона. - Я знаю. «Якщо тебе не стане».

Ігор побачив у її очах те, чого боявся: не сльози. Лють. І ще - провина, яку вона ковтає, щоб не зламатися.

— Карина, - сказав він тихіше. - Це не через тебе.

Вона подивилася на нього, і в погляді було: не бреши мені лагідно.

— Через мене, - сказала вона. - Вони прийшли в мій дім. Я привела туди Марка. Я впустила Юлю.

Ігор хотів щось сказати, але Мирон зробив один рух рукою: «не зараз».Бо їм потрібна не сповідь. Їм потрібна дія.