39.1

Двері в кімнату різко відчинились. Юля влетіла з такою швидкістю, ніби за нею женуться. 

Зовні - все на місці: доглянута шкіра, дорогий одяг, акуратний силует. Але волосся не вкладене, як вона зазвичай робила під камери. А очі бігали, не тримаючи фокус. Вони шукали, за що вчепитися.

Марк не рушив з місця. Просто дивився. Руки в нього були спокійні.

— Ти вже знаєш? - видихнула Юля. Голос зірвався на першому слові.

— Про що ти? Сформулюй, - сказав Марк рівно.

Юля зробила крок ближче. У її рухах була метушня. Вона тримала себе, але трималася погано.

— Вона жива, яка ж ця тварюка живуча,  - сказала Юля. - Вони завтра… вони її виведуть. Офіційно. Ти розумієш, що це кінець? Нам кінець.

— Для кого? - спитав Марк, дивлячись на неї.

Юля ковтнула повітря, ніби її вдарили.

— Для нас! Для мене! Для тебе! Для всіх! Нас пов'яжуть! Публічно! Вони…

— Замовкни, - сказав Марк тихо.

Юля сзупинилась, начев неї вимкнули звук.

Марк повільно повернувся від вікна до неї. Підійшов на крок. 

— Ти дуже голосна, Юлю, - сказав він. - А голосних тут ховають швидко.

— Я не голосна, я… - вона спробувала всміхнутися, але усмішка не трималася. - Я просто… я боюся.

— Боятися можна, - сказав Марк. - Істерити - ні.

Юля стиснула руки. Її нігті вп’ялися в долоні. Вона зробила ще один крок, хотіла торкнутися його, по звичці. Як завжди, коли треба було прив’язати.

Марк не відступив. Просто зупинив її поглядом.

— Не чіпай мене зараз, - сказав він.

Юля завмерла.

— Ти… ти що, теж мене кидаєш? - у її голосі з’явилася тонка, зла нотка. - Ти ж сам мене втягнув.

— Я тебе не втягнув, - сказав Марк. - Ти сама зайшла туди, куди тобі хотілося. Бо ти думала, що це все буде твоє.

Юля різко вдихнула. І на секунду в її очах спалахнуло те, що вона завжди ховала - чиста заздрість.

Марк побачив це. І втомився.

— А ти? - тихо спитала вона. - Що ти зробиш?

Марк подивився на неї довго. Спокійно. Холодно.

— Завтра і потім ти мовчиш. Не лізеш у кадр. Не дзвониш нікому. Не робиш самостійних рухів.

Юля ковтнула.

— А якщо вона…

— Якщо вона вийде, - перебив Марк, - ти робиш рівно одне: не заважаєш мені думати.

Він витримав паузу і додав:

— І ще. З сейфа в кабінеті забереш папку. Тонку. Винесеш і сховаєш. Де - скажу в повідомленні.

Юля кивнула, вже без вистави.

— А ти?

Марк не відвів погляду.

— Цього разу вибір буде мій.

Юля розвернулася і пішла до виходу.   

Марк залишився біля вікна. Він дочекався, поки двері за нею закриються, і тільки тоді дозволив собі одну коротку думку: «Я не програю вдруге».