39

Звуження.

Телефон Марка завібрував у той момент, коли він нарешті зняв піджак після роботи й залишився вдома один. Він налив собі води в стакан.

Екран - без імені. Лише цифри й короткий канал.

— Говори, - сказав Марк.

На тому боці відповіли без вступів:

— Завтра вона виходить офіційно. Пакет готовий. Зранку піде в роботу. Паралельно піде по лінії слідства. Тебе не питають. Тебе ставлять перед фактом.

Марк присів. І не сказав нічого одразу. У грудях стиснуло так, що довелося зробити повільний вдих.

— Хто «вона»? - спитав, знаючи відповідь.

— Воронова.

— Жива?

— Жива. І не одна. Вона не повертається сама. Її ведуть, сильну команду зібрала…

Марк опустив погляд на склянку. Пальці стисли скло сильніше.

— Це підтверджено?

— Підтверджено. Ми думали, що ловимо її, але ні. Вони були готові. Нас обійшли. Акуратно. Без шуму. Вони просто показали, що ми  стоїмо не там, де думали.

— Деталі.

— Деталей мало. Вони не тримають усе в одному місці й не тримають це в одних руках. Завтра вона стане не історією для чуток. Завтра вона стане документом і можливо, вона зʼявиться в оригіналі.

Марк прикрив очі на секунду.

Документ - це суд. Це підпис. Це статус. Це люди в костюмах, які не питають, «як так вийшло», а питають: «хто винен».

— Хто поруч із нею? - голос Марка був рівний, але жорсткий.

— Поки не скажу. Є охорона. Є юристи. Є ті, хто вміє робити так, щоб нічого не зникало. І так, щоб твоя версія перестала звучати правдоподібно.

Марк відчув, як під язиком піднімається гіркий смак. Злість. Безсилля. Пам’ять.

— Добре, - сказав він. - Я зрозумів.

Він вимкнувся й кілька секунд просто стояв, дивлячись у темне вікно.

Йому хотілося зробити просте: рознести щось. Розбити. Крикнути. Але Марк не кричав. Марк завжди робив інше - вибирав точку, куди бити.

Він набрав «радника».

— Ти вже знаєш? - запитав Марк без привітання.

— Знаю, - відповіли одразу. - Завтра буде офіційний хід. Все не добре.

— Хто це тягне?

— Не ти.

Це прозвучало рівно. Без образи. І саме тому вдарило сильніше.

— Я хочу говорити з Ришковим, - сказав Марк.

.— Він на зв’язку.

Марк не любив, коли його підводили до людини, як до начальника. Але зараз він проковтнув це. Бо часу не було.

Він набрав Ришкова сам. Той відповів швидко. Спокійно.

— Марку.

— Завтра вона виходить, - сказав Марк.

— Так.

— Ти розумієш, що це означає для мене?

— Я розумію, що ти зараз злишся, - відповів Ришков. - І я розумію, що ти хочеш діяти. Тому слухай уважно: завтра ти не робиш різких рухів.

— Ти мені наказуєш?

— Я тебе тримаю в конструкції, - сказав Ришков. — Поки ти в ній — ти живеш.

Марк мовчав.

— Ти списуєш мене? - тихо спитав він.

— Я не списую інструменти, які працюють, - відповів Ришков. - Я прибираю ті, що починають ламатися в руках.

Марк повільно видихнув.

— Юля в курсі?

— Юля нікого не цікавить, - сказав Ришков. - Вона шум. А завтра шум буде коштувати дорого.

Ришков відключився.

Марк ще хвилину стояв із телефоном у руці, потім повільно опустив його на стіл.

Він підійшов до вікна й завмер. Темне скло повернуло йому відображення: дороге обличчя, рівна щелепа, спокійні очі. Все так, як має бути. Так, щоб вірили. Так, щоб не лізли всередину.

І тут він згадав не Карину. Він згадав себе в двадцять. Ту історію, яку він ніколи не розповідав уголос. Дівчину. Вагітність. Похорон. Чуже рішення: «врятували не її». Чуже «так сталося».

Він тоді поклявся, що більше ніхто не буде вирішувати за нього, хто виживе.

А тепер - вирішують знову. І це відчуття - що доля вміє вибирати не тебе - жило в ньому як чорний камінь. Тепер цей камінь ворушився. І він хотів, щоб хтось за це заплатив.

Двері в кімнату різко відчинились.