35.1

У кімнаті стало тихо.

Карина глянула на Мирона.

— Ну що. Переходимо у стадію, де мене ловлять.

— Так, - підтвердив він. - І ловлять не любителі.

— От і добре, - Карина хмикнула. - Я вже втомилась від аматорів.

Через деякий час у двері подзвонили.

Мирон підійшов до дверей і перевірив вічко, відкрив рівно настільки, щоб контролювати простір. На порозі стояла жінка років тридцяти: темне волосся зібране, мінімум косметики, куртка й зручні штани, погляд - прямий.

— Ольга, приємно познайомитися, - сказала вона. Мирон впустив її  в квартиру.

Вона глянула на Карину. Просто оцінила: вага, дихання, травми, очі.

— Правила прості. Я не питаю зайвого. Ти не робиш дурниць. Якщо щось не так - кажеш одразу.

Карина усміхнулась криво.

— Люблю, коли зі мною говорять нормально. Без «все буде добре».

— Добре тут не буде, - спокійно відповіла Ольга. - Буде безпечно. Наскільки можливо.

Мирон зачинивши двері, спостерігав, потім підійшов до Карини й коротко торкнувся її талії долонею. Карина відчула це тілом.

— Тепер ти не сама, - сказав він тихо. - Навіть коли я не поруч.

— Нічого собі, - буркнула Карина. - У мене в команді юрист, охоронець, охоронниця… Наступне що? Священник?

Мирон ледь усміхнувся.

— Собака вже була. Тільки з вітамінами.

Карина засміялася.

— Прогрес.

Ольга кивнула на коридор:

— Показуйте квартиру. Виходи. Камери. Сусіди. Ліфт чи сходи. Скільки часу на збір?

Карина глянула на Мирона. Він кивнув: працюємо.

Ольга пройшлась кімнатами швидко без зайвих слів.

— Другого виходу нема, - сказала вона. - Значить, робимо так, щоб перший не став пасткою. Штори - щільні. Світло ввечері не вмикати біля вікон. Вхідні двері - замок нормальний, але я поставлю ще один. Мені треба десять хвилин.

— Ти що, ремонт тут робитимеш? - Карина підняла брову.

— Якщо треба то зроблю, - рівно відповіла Ольга. - Тільки я не дизайнер. Я про виживання.

Карина подивилась на неї довше. І зловила себе на дивному: їй ця жінка… подобається. Як опора. Як професіонал. Як людина без зайвих «ой, бідненька».

Мирон тим часом одягнувся, кинув ключі в кишеню, коротко глянув на Карину.

— Я від’їду на деякий час. Перевірю маршрут і зв’язок. Ольга з тобою.

Карина хотіла пожартувати, що сміливо лишати мене з незнайомою, але не сказала. Лише кивнула.

Мирон нахилився й поцілував її швидко, щоб вона запам’ятала, що він поруч. Навіть якщо його немає.

Карина встигла тільки вдихнути  і він уже відступив.

— Не геройствуй, - сказав тихо.

— Я? - Карина криво всміхнулась. - Я тепер тільки в рамках закону. Дуже нудна стала.

— Мені підходить, - відповів він і вийшов.

Квартира стала тихою. Місто за вікном жило своїм життям: хтось поспішав, хтось стояв у заторі. Карина дивилася на це й відчувала злість - не на людей. На те, що колись це було її життям теж. Простим. Дурним. Нормальним.

Ольга поставила чайник, дістала з шафи чисту чашку (вона вже знала, де що лежить, і це водночас дратувало й заспокоювало Карину).

— Тобі чай чи вода? - спитала вона.

— Мені… - Карина зупинилась і раптом сказала чесно - Мені хочеться, щоб мене не нудило вранці. Це занадто буденно для моєї ситуації.

Ольга глянула на неї уважно.

— У тебе раніше таке було?

Карина задумалась. Відповідь прийшла сама , якоюсь неприємною ясністю.

— Ні.

Ольга не зробила великих очей.Вона просто кивнула, ніби поставила галочку.

— Коли останні місячні були?

Карина хотіла зірватися жартом. Але всередині вже було відчуття, що тут не до жартів.

— Тиждень… може більше… - вона зморщила лоба. - Я не відстежувала. Останнім часом у мене інші календарі. Типу «вижити».

Ольга не усміхнулась. Вона звикла до іншого.

— Тест треба.

Карина подивилась на неї прямо.

— Я піду, - відповіла Ольга.

— А якщо за тобою хвіст?

— Нехай спробує, - сказала Ольга спокійно. - Я піду так, що хвіст буде думати, що він сам собі привид.

Карина хмикнула.

— Мені подобається твій стиль.

Ольга натягнула куртку, перевірила телефон.

— Я повернусь за двадцять хвилин. І так: ти не лізеш до вікна. Не відкриваєш двері. Якщо дзвонить Мирон - відповідаєш. Якщо дзвонить хтось інший, то ти не існуєш.

— Я в цьому вже майстер, - буркнула Карина.

— Не пишайся, - сухо відповіла Ольга і вийшла.

Карина лишилась одна. І раптом відчула, як її накриває не страхом, а думкою.

Якщо це правда…

Якщо вона вагітна…

То це вже не тільки її війна.

Вона притисла долоню до живота й прошепотіла з гірким сміхом:

— Ну звісно. Мені ж мало було.. - і посміхнулася.