***

У будинку, в якому Карина існувала вже декілька тижнів, було , як завжди, тихо. Така тиша не лікує - вона просто не заважає думати.

Карина сиділа біля столу з телефоном у долоні й перечитувала короткі рядки від Олега. Ухвала. Доступ.  Експертиза. Слова, які не гріють, але тримають. Бо якщо все це стане офіційним - Марк не зможе віджартуватися. Не зможе сховатися за «випадково».     

Вона спіймала себе на іншому, що їй уже не хочеться плакати. Не тому, що не болить. А тому, що сльози -  це ще про довіру. Про право бути слабкою перед кимось. А вона вже не мала, перед ким.

У голові раз за разом крутилася одна проста картина, що це вона привела Марка в дім. У її дім. У дім Воронових. Вона показувала йому, де стоїть посуд, як відчиняються двері, де зберігаються папери, які люди «свої». Вона впустила його не ключем - вона впустила його своїм «я тобі вірю».

І він цим скористався жорстоко.     

Від цієї думки в неї стислося горло, але вона не дала собі звуку. Бо найстрашніше було не те, що він - убивця. Найстрашніше - що вона довго була його гарантією. Його прикриттям. Його алібі в людській формі: дружина, яка нічого не підозрює.     

Карина підняла руку й торкнулася пов’язки на зап’ясті. Шрам під нею ще не був видно повністю, але вона вже знала, що  він залишиться. І, можливо, це єдине, що їй підходить зараз - знак, який не дає забути.   

Вона повільно видихнула й подумала холодно, без красивих слів: я більше нікого не впущу так близько.  Навіть якщо доведеться жити з цією порожнечею. Навіть якщо доведеться стати незручною для всіх.

Телефон завібрував - коротко, вже відчуття , що вона на службі. Від Мирона: «Олег запустив. Рухаємося далі».       

Карина прочитала й відповіла одним словом: «Так». Це було рішенням.