33

Шум.

Що таке шум у Карининій історії?

Це не крик. Не скандал. Не журналісти під дверима.

Шум - це коли про тебе говорять усі, навіть ті, хто в житті не бачив твого обличчя. Коли твоє життя розтягують на версії, як тіло на секційному столі. І найгірше те, що шум завжди хоче фіналу.

Шум не потребував камер. Він і так жив у місті - в чатах, у коментарях, у голосових «ти чула»? , у тих самих кав’ярнях, де люди завжди знають більше, ніж слідство.

«Тіла нема».

Це висловлювання за кілька тижнів стала не новиною, а вироком у повітрі. Її повторювали з різними інтонаціями: співчутливо, зловтішно, жадібно. Але сенс один - якщо її не знайшли, значить, або її дуже добре сховали, або вона не там, де всі звикли шукати.

Карина читала про це уривками. Вона користувалася  телефоном недовго, і цього вистачало, щоб зовнішній світ встиг улізти під шкіру своїм холодним текстом, чужими припущеннями, місцевими «експертами».

Одне з повідомлень застрягло в голові:

«Спадкоємиця «Voron Group» зникла в горах. Пошуки продовжують, але без результатів. Родина просить не поширювати чутки й не заважати слідству».

Родина, подумала вона й усміхнулася криво.

У її «родини» було дві версії: перша - вона загинула, а друга - якщо раптом ні, то зробіть так, щоб перша стала правдою.

Коментарі під цим постом були чеснішими за новину: «якщо не знайшли - значить комусь це вигідно», «Чоловік дивний. Подруга ще дивніша», «де тіло? Вода все одно віддає своє».

— Я тепер офіційно найвідоміша пропажа міста. Круто. Саме про це я мріяла, коли мій тато будував мені «правильне життя».

Мирон стояв біля вікна. Руки в кишенях. Спина рівна. Напружена.

Зараз вони були в нормальній квартирі. Не «схованка в підвалі». Міське житло, високо, світло, тихий ліфт, сусіди, яких точно не запам’ятаєш навіть якби захотів. Після села й печі - це майже розкіш.

Карина підійшла до нього. Так близько, щоб він відчув її тепло крізь одяг.  Не торкнулась одразу - просто стала поруч.

Це була їхня гра. Без «зізнань». Дотик - як сигнал. Мовчання - це як домовленість.

Мирон повернув голову. Уважно подивився на неї. Його погляд ковзнув по її губах і назад в очі.

— Не грайся, - сказав він тихо.   

— Я не граюсь, - відповіла Карина так само тихо. - Я перевіряю себе чи я ще жива.

Мирон посміхнувся широко.  І цього їй вистачило.

Карина віддала телефон Мирону й тихо хмикнула.

— Ти бачила? - запитав він.

— Бачила. Тут уже половина міста розбирає, чому тіло не спливло. Друга половина вже знайшла винних. Спойлер: винна або я, або не я… але точно я.

Мирон  без веселощів хмикнув:

— Люди люблять прості відповіді.

Карина повільно провела язиком по сухій губі - машинально. Вона навіть не думала, що він це відстежить. Але він відстежив.

— Люди люблять шоу, - сказала Карина. - А мені не подобається інше. Вони досі говорять так, ніби це «нещасний випадок». Але коли тіло не знаходять так довго - це вже не випадок. Це або чиста робота, або велика брехня.

Мирон відійшов від вікна і спокійно сів за стіл,на який поклав папку з документами.