***

Юля і кабріолет.   

Юля приходила до будинку Воронових все частіше - і вже не як «подруга з горем», а як жінка, що вже приміряє роль господині. Її посмішка була м’яка, майже лагідна. І від того ще гірша, бо так посміхаються, коли беруть чуже без дозволу.

— Ти почала заходити занадто часто і вільно, - сказав Марк спокійно. - У цього дому є свої очі.

Юля сіла надто близько, поклала долоню йому на коліно.

— Очі можна привчити мовчати, як ти вважаєш. - відповіла вона тихо.

Марк зняв її руку одним рухом і підвівся. Без злості. Їй здалося, що так роблять  чоловіки, які вже вирішили, що ти стаєш проблемою.

У цей момент йому зателефонували, і він пішов у кабінет.

— Чекай тут, - кинув він через плече.

Юля не чекала. Вона спустилася в гараж так, ніби давно має на це право. Жовтий кабріолет, подарунок батька Карині, стояв під чохлом  і чохол не ховав головного - «чуже».

Юля стягнула тканину, провела пальцями по капоту, посміхнулася мрійливо, сіла за кермо. Шкіра салону була холодна й дорога - як життя, яке вона собі вже почала приміряти. Вона вдихнула запах автомобіля й усміхнулась, думаючи,  що трофей має пахнути перемогою.

— Ти серйозно? -  голос Марка розрізав гараж.

Юля здригнулася лише на секунду і одразу повернулася з тією самою усмішкою, якою роками прикривала заздрість.

— Я просто подивитися… Вона ж усе одно…

Марк дивився на неї довго, так, ніби вперше бачив без макіяжу її справжню сутність.

— Ти як Горлум, -  сказав він тихо. - Знайшла свою «прєлєсть» і вже вирішила, що вона твоя.

Юля коротко засміялася, гортанно, та без сорому.

— Ти ж казав, що потім це буде наше.

Марк підійшов ближче, допоміг їй вийти з автомобіля й накрив чохлом кабріолет одним різким рухом - як кришкою.

— «Наше» - це слово для наївних, - сказав він. - А ти давно не наївна. Ти просто голодна.

Юля дивилася на нього блискучими очима й уже не прикидалася доброю. Їй було байдуже, що він думає. Їй важливо було тільки одне: щоб світ нарешті дав їй те , чого вона бажала.