31

Мирон, Карина і Ігор вийшли з двору швидко, зібрано, не озираючись.

Мирон ішов попереду й вів їх  через арку у подвір’я, потім у під’їзд і далі - через інший вихід у ще один двір. Місто вміє ховати, якщо знаєш, куди ступити і де не залишати слідів.

Ігор тримався рівно, поки не опинилися за бетонною стіною, де вже не видно дороги. Там його накрило по-справжньому. Руки затремтіли, пальці збилися на ремінці рюкзака, наче він намацував щось тверде, що може втримати. Він різко видихнув, бо увесь шлях ковтав повітря дрібними ковтками і тільки зараз дозволив собі повне дихання. 

— Вони… - розпочав  Ігор, але слова застрягли в горлі.

Карина подивилася на нього. Не торкнулася, не заговорила «все буде добре».  Вона просто стояла поруч і тримала його поглядом щоб він не розсипався.

Мирон коротко озирнувся:

— Дихаєш - значить, живеш. Далі так само.

— Ти не зламався, - сказала вона тихо.

Ігор кивнув, злісно на себе. Він  хотів бути непомітним. Але непомітних у таких іграх не залишають. Їх або купують, або стирають.

Мирон коротко глянув на обох:

— Далі без слів. Ми ще не вийшли з коридору ризику.

Вони пішли далі.

За годину вони були в іншому кінці міста. Мирон підійшов до непомітного сірого автомобіля , з якого вийшов чоловік в сірій куртці і потиснув руку Мирону. Вони перекинулися декількома словами, Мирон подивився на своїх і поглядом запросив до салону автівки. Карина з Ігорем сіли назад.

Ігор опустив голову, ніби його мозок визнав, що він вижив у цьому раунді. Коли машина рушила, Карина відчула просту тупу людську річ, що у неї є команда. Є напрямок, куди вона рухається.

Поки Карина була «мертва», «Voron Group» жила як організм без серця: рухалася, працювала, говорила правильними словами - але всередині її уже тримала чужа рука.

Марк робив вигляд, що тримає компанію. Ришков тримав компанію насправді.

Юля ж жила в режимі актриси. Вона навчилася плакати красиво й вчасно. Навчилася робити правильне обличчя для камер. Навчилася говорити «я була подругою» так, ніби це титул найцінніший у її житті.

І чим довше це тривало, тим небезпечнішою вона ставала - не для Карини, а для Марка. Бо істерика - це витік. А витік у темній грі завжди закінчується тим, що хтось тоне.

Карина думала про це без сентиментів. Вона вже не мала права «не бачити». Не після того, як привела в свій дім людину, яка потім зруйнувала цей же дім.

Роман прокинувся від дзвінка у двері. Кур’єр простягнув конверт. Повістка. Дата. Підпис. Роман подивився на папір. Він відчував, що його роблять крайнім. Бо так зручно комусь. Він набрав Марка. Гудки. Тиша.

Другий раз - уже зліше. Третій - вже  з принципу.

Учора йому прийшло повідомлення з незнайомого номера. Одним рядком: «Тримай рот на замку. Тоді життя довше».

Роман перечитав. Його «жартівливий характер» не допоміг. Бо це була не гра. Це була інструкція. Він умився, подивився на себе в дзеркало. Обличчя було тим самим: доглянутим, самовпевненим. І раптом здалося йому дурним.

— Дружба без продовження. - пробурмотів він сам собі.

Він сів на край стільця і зробив те, на що не вистачало розуму весь час: увімкнув диктофон.

Набрав Марка ще раз на всяк випадок і…на четвертому гудку Марк узяв.

— Чого?

— Нарешті. Ти де пропав? Мене викликають у відділок. Знову.

— Ти щось робив?

— Я? Я гіда найняв. Я оплатив. Я зробив те, що ти просив.

— Тоді йди і мовчи, - холодно сказав Марк. -Ти ж дорослий.

— Ти мене зараз кидаєш, підставляєш?

— Романе, - Марк вимовив. - Не створюй проблем.

— Проблеми вже створені. Я не хочу бути крайнім.

— Не будеш, якщо не заговориш.

І Марк скинув. Роман дивився на екран, а в диктофоні лишилися їхні голоса. Його нерви. І головне - фраза Марка: «Не будеш, якщо не заговориш».

Це не було прямою погроза.  Та Роман зберіг файл. Назвав: MARK_01. Щоб було «не звалити все на нього».

Роман зробив те, на що здатний був тільки з переляку: перестрахувався по-дорослому.

У відділку його чекали.

— Я хочу долучити матеріал, — сказав він.

Слідчий підняв очі:

— Який?

— Аудіозапис розмови з Марком Вороновим. Сьогодні. Там є вимога «мовчати”». Це тиск на мене.

Роман дістав телефон, показав файл, але не передав його з рук у руки. Він уже зрозумів: усе, що можна забрати - забирають.

— Я подам заяву. Щоб було зафіксовано, - сказав Роман.

Йому дали бланк. Він написав коротко: «Прошу долучити до матеріалів справи аудіозапис розмови з Марком Вороновим (20.03 об  08:36), як підтвердження тиску та вимоги «мовчати». Файл запису розмови буде наданий офіційно».

Слідчий прийняв заяву і зафіксував у протоколі, що матеріал існує. Роман вийшов із кабінету з відчуттям, що щойно вперше в житті зробив щось не дурне.

Роман їхав повільно, майже обережно - і все одно його підрізали. Просто так, щоб він зрозумів: наступного разу йому можуть не залишити  шанс на помилку.

Удар. Подушка безпеки. Присмак крові у роті. І одна думка, смішна й огидна водночас: «Я всього лиш організував відпочинок. А виявиляється, що, можливо, організував собі могилу». А ще згадав за премію: «От і прилетіла за результат».

Коли приїхали поліція і швидка, Роман тримався тихо, як людина, яка нарешті зрозуміла правила: тут або мовчиш правильно, або тебе вчать мовчати.

Роман дістав телефон і перевірив, що файл на місці. Заява - вже в поліції. Тепер, якщо він зникне, хтось хоча б знатиме, де копати.

Того ж дня в системі з'явився важливий запис: "Заяву прийнято. Матеріал докладено". Копія пішла по службовому колу автоматично. Одну з цих копій підхватив "свій" слідчий, якого Олег Решетніков тримав давно у контакті через прокурора. Поки "радник" намагався зачистити хвости, факт уже став офіційним: запис існує, заява існує, і тепер зникнути  не може рядок у журналі записів.