27

Зміна локації. (Переїзд)

Ліс приймав їх тихо: мокра земля, слизьке каміння, холодний струмок, що збивав сліди краще. Карина йшла за Мироном короткими кроками, дихала рівно, берегла ліву руку, яка була в шині й не дозволяла собі ні одного зайвого руху - навіть думками. У темряві під деревами страх завжди здається голосним і страшнішим. Вона робила його тихим.

Мирон зупинився біля поваленого стовбура, підняв долоню - знак «стоп». Прислухався. Карина теж прислухалась і раптом упіймала себе на дивному: вона вже вміла відрізняти звуки лісу від звуків людей. Ліс шумів чесно. Люди - інакше.

— Далі не стежкою, - сказав Мирон. - Вправо, по камінню. І дивись під ноги, не вперед.

— Я бачу, - відповіла Карина. - Я вже вмію дивитися туди, де не вбивають.

Мирон коротко глянув на неї з тим теплом, яке він собі майже не дозволяв. Карина це відчула і тут же роздратувалась: за тепло платять прив’язаністю. А вона вже одного разу заплатила - своїми батьками і майже своїм життям. 

Вони вийшли до вузької ґрунтовки за посадкою. Там не було подвір’я, яке можна тримати «на прицілі». Не було зручної точки для машини, що чекає. Просто дорога, дві покинуті хати і вітер.

Мирон дістав свій телефон.  Набрав коротке повідомлення і стер екран одразу після відправки.

— Олегу? - запитала Карина.

— Так. І Максиму, людина Олега. Вони вже перебудовують маршрути. - Він озирнувся. - Тобі сильно болить рука?

Карина хотіла пожартувати, що болить «по графіку», але зупинилась. вона втомилася і жартувати не хотілося. 

— Терпимо, - сказала вона. - Біль - це хоч щось чесне в цій історії. Мирон кивнув, ніби прийняв відповідь як факт, не як жалість. І саме це їй подобалося в ньому найбільше, що він не «лікував» словами.

Здалеку донеслося глухе «бах» - двері. Потім ще один звук, різкий, металевий: хтось штовхнув щось у домі, перевіряючи, де порожньо.

Карина не здригнулася. Лише сказала:

— Вони вже всередині.

— Знаю. - Мирон повів її нижче до узбіччя. - Тому ми звідси й забираємося.

Вони дійшли до точки, де мав бути транспорт.  Проста машина, брудна, старша за пафос. Водій навіть не дивився - тільки короткий кивок.

Карина сіла на заднє сидіння й вперше за довгий час відчула, як втома підступає до плечей. Не слабкість - саме втома. Наче тіло нарешті дозволило собі сказати: «я теж людина».

Мирон сів поруч. Поклав між ними простий рюкзак — її «життя», яке тепер зводилось до двох телефонів, документів і капсул, що могли посадити когось у тюрму або закопати когось ще глибше.

— Де ми зупинимось? - запитала Карина.

— Не у твоєї Ганни Михайлівни, - сказав Мирон. - Її вже спалили і будуть спостерігати. Друге місце. Там тихіше. І… там уже є Ігор.

Карина повернула голову.

— Разом? - у голосі в неї прослизнуло те, чого вона не любила показувати: полегшення.

— Тимчасово. - Мирон не прикрашав. - Він не «документи передав і зник2. Він - доказова нитка. Жива нитка. А живі нитки люблять рвати. Ти ж розумієш. 
Карина стиснула пальці правої руки так, що нігті вп’ялися в долоню.

— Я більше нікого не віддам, - сказала вона.

Мирон глянув на неї уважно.

— Оце і є те, що робить тебе небезпечною.

Вона різко усміхнулась - коротко, без радості.

— Звучить як комплімент, але мені не хочеться бути небезпечною. Я просто хочу, щоб вони перестали думати, що можуть закривати людей, як питання в календарі.

Машина рушила. Дорога пішла вниз, зв’язок на телефоні сіпнувся - з’явився на мить, потім зник.

За кілька хвилин Мирон дістав інший телефон і показав Карині екран. Не довго - так, щоб вона встигла зчитати.

Заголовок. Свіжа публікація. Фото з пресзйомки - її усмішка поруч із Марком. Підпис:

«Зникла спадкоємиця «Voron Group». Тіло не знайдено. Чоловік просить не робити висновків».

Карина дивилась на своє обличчя на екрані і відчувала, як усередині щось холоне. Не від страху. Від огиди до самої себе з того часу. Вона носила цей шлюб, як броню. А це був нашийник.

— Закрий, — сказала вона.

Мирон прибрав телефон.

— Воно буде скрізь, - додав він. - Це піднімає ставки. Для них теж.

— Добре, - відповіла Карина. - Хай дивляться. Хай співчувають. Хай пишуть коментарі. Я поки що зникла правильно.

Вона повернулась до вікна. За склом мелькали дерева й дахівки, з’являлися перші вогні селища.

— Карина, - сказав Мирон тихо.

Вона не відповіла одразу. Вона не любила, коли її кличуть так, як кличуть живу людину. Вона вже звикла бути «місцем», «об’єктом», «планом». Це безпечніше.

— Що? - нарешті сказала вона.

— Коли все це закінчиться… - Мирон зупинився, ніби сам себе зловив. - Неважливо. Не зараз.

Карина повернулася й подивилась на нього прямо. В її погляді було те, що лишається після зради, а саме холод і ясність.

— Не буде «коли закінчиться», - сказала вона. - Буде «коли я поставлю крапку». І крапка має бути така, щоб вони не переписали її як «випадковість».

Мирон кивнув. Він зрозумів її біль , ніж вона хотіла. 

— Тоді працюємо далі, - сказав він. 

Карина хмикнула, і цього разу в голосі з’явився той самий чорний гумор, який тримав її на ногах.

— Без світла - це моя нова релігія. Слідом буде друга.

Мирон не посміхнувся, але повів плечем так, що вона вловила, що  він почув. Він просто не має права розслаблятись.

Машина звернула з траси на вузьку дорогу. Попереду, серед дерев, з’явився темний будинок без вивіски й без зайвих вікон. Не схожий на схованку - і саме тому правильний.