26.2

Засідка і поліція.

До  будинку Ганни Михайлівни найманці зайшли тихо й швидко.

Радіо в кімнаті працювало на мінімальній гучності. На столі стояли дві чашки. Запах чаю тримався в повітрі.

Один з них перевірив кімнати. Другий - кухню. Третій зупинився на порозі, дивився на дрібні деталі.

— Нікого, - сказав перший.

— Були, - відповів третій. - Нещодавно.   

Він повільно провів поглядом по підлозі. Зупинився на краю дерев’яної кришки. Пил зрушений. Край потертий.

— Погріб.

Другий вже підняв рацію.

— Працюємо ширше. Вода. Струмок. Яр. Не шуміть. Швидкий перегляд місцевості по карті.   

Вони були професіоналами. Але цього разу їх чекали, бо Мирон не залишав будинок без «плану на такий випадок». 
Поки двоє пішли вглиб, третій зробив крок - і під ногою сухо клацнуло. Не вибух.    

Проста пастка на затримку. Біль, шок, крик, який не хотів вириватися,  але вирвався. Цього вистачило . Бо за п’ять хвилин на вулиці загуділо.  Поліція прибула швидше, ніж вони   розраховували, не тому, що «система справедлива»,  а  тому, що дзвінок Юлі тоді, при Марку і Дмитрі, застряг у протоколах як дивний імпульс, а тепер дав відлуння: «зникла спадкоємиця» - це прожектор. Це тиск. Це нерви у відділку. Це зайві патрулі там, де зазвичай нікого нема.

Найманці не любили прожекторів.

Третій сказав у рацію коротко:

— Відходимо. Тут починається значний шум.

І шум почався. А Карина і Мирон вже були в лісі.

Карина йшла по камінню вздовж струмка і думала одне: вона більше не жертва, яку не встигли добити. Вона - це жива помилка в їхньому плані. 

І цього разу помилка збиралася стати вироком для своїх ворогів, а вороги самі знайшлися.