26

Премія.

У відділку пахло старою кавою й папером, який пам’ятав більше брехні, ніж підписів. Тут був простий стіл, диктофон і люди, які не поспішали. Вони вміли чекати — і саме тому більшість «важливих» рано чи пізно говорили зайве.

Цього разу Роману принесли повістку, і він прийшов, бо з повістками не торгуються. Роман зробив вигляд, що це дрібниця, але тіло видало правду: плечі були жорсткі, усмішка - тонка, рухи - швидкі. Він вдягнувся, як на бізнес-ланч: темні джинси, світла сорочка. Куртку зняв у коридорі й провів долонею по волоссю, наче в кінці коридору стояла камера.   

У дзеркалі на стіні він устиг упізнати себе звичним - «друг Марка».  За дверима кабінету він уже був прізвищем у папці.

— Пане Роман… - слідчий ковзнув поглядом по документу, наче вперше бачив це ім’я. - Присядьте.

Роман сів і одразу спробував зайняти простір - голосом, жестами, самовпевненою легкістю.

— Я навіть не розумію, що це за… - він розвів руками. - Ми просто відпочивали. Шале, камін, фото, вино. Нормальні вихідні.

Слідчий не сперечався. Він натиснув кнопку на диктофоні й поклав на стіл аркуш, де все сказане Романом уже виглядало слабше, ніж він сам думав.

— Ви були в шале в ніч з… - слідчий назвав дату рівно. - Так?

— Так, - Роман кивнув. - А що? Погода була нормальна. Люди їздять у гори. Це не злочин.

— Премія за результат - уже ближче до злочину, - спокійно відповів слідчий.

Роман моргнув. Не театрально, по-людськи: коли мозок ще шукає жарт, а тіло вже відчуло, що жарт не візьмуть.

Слідчий поклав другу сторінку. Третю.

— Оплата гіда Захара Хворостянка. Аванс. Друга частина. І премія після маршруту. - Палець став на рядок.-  За що премія, пане Роман?

Роман засміявся. Коротко. Занадто голосно для цієї кімнати.

— Та ви серйозно? У горах так буває. Це чайові. Люди люблять сервіс. Особливо коли краєвиди гарні.

— Премія після маршруту, - повторив слідчий. - Не «за краєвиди«. За результат.

У кімнаті стало тихо. Таке слово, як «результат», у нормальних людей означає контракт або план. Тут воно означало інше - і Роман це відчув. Він просто не хотів визнавати.

— Я не знаю, що ви собі придумали, - зловохамив він. - Я плачу за сервіс. Я люблю, коли працюють. У мене бізнес, якщо що.

— У вас бізнес на «преміях за результат»? - уточнив слідчий, не підвищуючи голосу. - Чи на людях, які мають «не повернутися»?

Роман ковтнув. Раз. Другий. Потім зробив те, що робив завжди: пішов у свій «фірмовий режим» - нахабство, як броня.

— Я навіть муху не вбиваю. Ви з мене робите маніяка.

— Мухи не виписують «премію за результат»,  - сказав слідчий. - Де ви взяли гіда?

— Я взяв, - відрізав Роман. - Мене Марк Воронов попросив: знайди нормального. Я знайшов.

Слідчий кивнув, записав. Не показав ні радості, ні здивування. Він не ловив Романа на брехні - він давав йому самому тягнути мотузку.

— Ви з Марком Вороновим давно «друзі»?

— Давно, - Роман знову спробував усміхнутися. - Марк серйозний. Він завжди про справу. А я - про людей. Баланс.
— Баланс - це коли вам дзвонять і беруть трубку, - спокійно сказав слідчий.

Роман різко випростався.

— Дзвоніть йому. Хай підтвердить. Він вам усе пояснить. Він… він нормальний.

Слідчий відсунув папери.

— Ми не дзвонимо за вас. Ви самі пояснюєте ваші платежі.

Роман попросив води. Йому принесли. Він не пив. Він тримав стакан так, ніби в ньому була опора.

— Добре, - сказав слідчий. - Вийдіть у коридор. Думайте. Потім повернетеся.

У коридорі Роман дістав телефон і набрав Марка. Раз. Два. Три. Гудки. Тиша. Він набрав ще раз. Тиша стала густішою.

І саме тоді в нього вперше прорізалося справжнє: не страх перед поліцією - страх перед тим, що його вже списали.

Друже, ти виручиш. 

Друже, ти зможеш.

Дружба виявилася орендою. Оплаченою. Без права на продовження.

Роман натиснув інший контакт.
Юля.

Бо Юля завжди була поруч, коли треба «погладити ситуацію». Вона вміла говорити так, що провина ставала чужою.

Юля взяла не одразу.

— Юль, - Роман говорив швидко. - Скажи Марку, щоб підняв слухавку. Мене викликали. Вони питають про премію. Про «результат». Ти розумієш?

Пауза. Юля мовчала рівно стільки, щоб Роман відчув, як у нього провалюється підлога.

— Ром, - нарешті сказала вона. Голос був спокійний. Надто спокійний. - Ти ж дорослий хлопчик. Ти сам усе організовував.

— Ти зараз… - він не знайшов слів.

— Я нічого не знаю, - сказала Юля. - І ти теж нічого не знаєш. Зрозумів?

— Це поліція, - прошипів він. - Це вже не жарти.

— А ти думав, «премія» - це жарти? - сухо відповіла вона. - Не дзвони мені більше.

І скинула.

Роман стояв у коридорі й дивився на екран так, наче там тільки-но підписали його вирок. Він не був зраджений емоційно. Він був списаний. 

Коли його завели назад у кабінет, він уже не жартував.

— Пане Роман, - слідчий подивився на нього прямо. - Вас не звинувачують у вбивстві. Поки що. Вас питають: за що ви заплатили «за результат»?   

Роман відкрив рот - і вперше зрозумів, що не має красивої відповіді. У нього були тільки дві опції: мовчати й стати зручним винним. Або говорити й стати незручним свідком.

Він вибрав себе. Як завжди.

— Добре, - сказав він швидко. - Мені казали: «зроби маршрут так, щоб Карина не вередувала». 

— Хто казав? - спитав слідчий.

Роман витримав паузу рівно стільки, щоб виглядало як “думає”. Насправді рахував — кого зрадити дешевше.

— Марк Воронов.

Сказав і відразу додав:

— Але він не казав »вбити»!  Він казав не зірвати вихідні. Не зірвати картинку. Щоб все було гладко, бо після смерті її батьків вона була не при собі.

Слідчий записав. Повільно. Чітко. Як люди, які виносять вироки не голосом, а протоколом.

— А премію кому узгоджували? - спитав він.    

Роман сіпнувся.

— Я… Я сам. Я просто…