24

Дошка.

У відділку поліції пахло кавою, папером і мокрими куртками. Тут людей розкладали на факти, а факти не цікавилися чужою самооцінкою. Звичайна буденність, у якій ламаються швидше , ніж у художніх фільмах.   

Роман прийшов сам. Він вважав це правильним кроком, бо коли ти заходиш добровільно, ти ніби тримаєш темп. Сорочка - стримана, годинник - дорогий, але не театральний. Усмішка - відпрацьована. Він тримався так, як тримаються люди, які звикли вирішувати питання дзвінком.

Слідчий не відповів усмішкою.

— Ви просили «просто поговорити»,  - сказав він, відкриваючи папку. - Добре. Поговоримо. Хто платив гіда?

— Я, - легко відповів Роман, включаючі режим «свій хлопець». - Я організовував. Марк Воронов - мій друг. Попросив, то я й зробив. Це вихідні, шале, маршрут. Нічого особливого.

— Нічого особливого, - повторив слідчий. - А тепер поясніть слово «премія».

Він підсунув роздруківку. Роман ковзнув поглядом по цифрах і вперше за цю розмову відчув, що лампа над головою світить занадто чесно.

— Яка премія? - перепитав він. - Це могло бути… сервісне. У гідів таке буває.

— У гідів буває чайові, - сказав слідчий. - А «премія після маршруту» буває у тих, хто платить за результат. За який результат ви платили?

Роман хотів сказати «за фото», але слова не зійшлися з реальністю. Він пам’ятав, як Марк говорив «легка прогулянка» і як усміхався, коли Карина погоджувалась.

-- Слухайте, у вас тут на папері виглядає, як злочин століття. Насправді - просто організація відпочинку. Люди платять щоб їм було комфортно.

-- Комфортно кому? - не поспішав слмдчий.

— Вона нажаль впала, - сказав Роман. - У горах люди падають.

— Люди падають, - погодився слідчий. - Але не кожне падіння має фінансовий хвіст.

Слідчий перегорнув сторінку.

— Таймінги. Ви відволікали Дмитра. Дві хвилини. Перед тим, як на вузькій ділянці залишилися майже без інших поруч Марк, Карина і Юля. Це теж «нічого особливого?»

Роман відчув, як усередині стає порожньо. Не страхом, а злістю. Він ненавидів, коли його ставлять у позицію дурня.

— Я нікого не відволікав, - сказав він. - Я показав тріщину на камені. Це навіть гіду було важливо.

Слідчий не сперечався. Він просто подивився.

— У вас є адвокат?

— Я можу подзвонити, - сказав Роман і витяг телефон. - І Марку Воронову теж. Він пояснить, що це все… дурість.

Слідчий кивнув.

— Дзвоніть.

Роман набрав Марка. Перші гудки прозвучали нормально. Так завжди починаються помилки. Відповіді не було. Він набрав ще раз. Тиша. На третій раз його усмішка зникла.

Роман подивився на екран, ніби міг змусити телефон працювати силою характеру.

— Він у дорозі, - сказав він швидко. - У нього… у нього зараз важкий період.

— Важкий період не заважає писати інтерв’ю, - спокійно відповів слідчий. - Ви бачили його на камеру? Він дуже переконливий.

Це було сказано без інтонації. Слідчий закрив папку.

— Послухайте. Я не кажу, що ви винні. Я кажу, що ви дуже зручні. І ви зараз перший, кого зроблять відповідальним, якщо хтось захоче, щоб історія закінчилася швидко. Ви ж розумієте, що «друг» - це слово. Папери - це інше.

Роман мовчав. Потім сказав:

— Я хочу зрозуміти статус. Я свідок чи підозрюваний?

— Поки що свідок, — відповів слідчий. - Але свідок із премією за результат - це завжди тимчасово.

-- Господи, та я ж не бухгалтерія.. премія - це слово. Ви чіпляєтесь до слів.

-- У нас робота така: чіплятися до слів, - сухо сказав слідчий. Бо люди на словах і горять.

Роман встав. Йому раптом стало ясно, як саме влаштований світ Марка: в ньому люди існують, поки вони корисні. Потім - відключаються. Він вийшов у коридор і сів на лавку. Набрав Марка ще раз. На цей раз телефон коротко відреагував: «зайнятий». Не «передзвоню». Не «де ти?». Не «тримайся”» Просто «зайнятий».

Роман усміхнувся. Тепер уже по-справжньому.

— Добре, - сказав він собі. - Значить, так.

Йому потрібні були гроші. Або гарантії. Або той, хто їх дасть. Він відкрив контакти і завмер на одному імені: Юля. Вона відповідала завжди. Особливо, коли їй страшно. Роман уже потягнувся натиснути, але зупинився. Вибір був простий: або він мовчить і його роблять крайнім, або він торгується і живе.  Він натиснув.

Юля взяла не одразу.

— Що? - її голос був різкий, натягнутий. - Я зараз не можу.

— Я в поліції, - сказав Роман тихо. - Мене питають про премію. Про «результат». Марк не бере. Це що взагалі таке?

На тому кінці запала пауза. І в цій паузі Роман почув найгірше: Юля думала, що відповісти так, щоб не втопити себе.

— Ти… сам туди пішов? - нарешті сказала вона. - Ти що, зовсім?

— Я пішов, бо мене викличуть, - прошипів Роман. - Я думав, Марк прикриє. Він же… друг.

Юля видихнула, і в тому видиху було щось огидне: не співчуття, а роздратування.

— Не кажи зайвого, - кинула вона. - Зрозумів? Нічого. Ти взагалі нічого не знаєш.

— А «премія» за що? - Роман не витримав. - За моє мовчання? За її…

Юля перебила:

— Закрий рот. І не дзвони мені більше.

Зв’язок обірвався.

Роман повільно опустив телефон. У нього вмить зникло бажання жартувати. Він повернувся до слідчого і вперше не посміхнувся.

— Я хочу, щоб це було в протоколі, — сказав він, ковтаючи слину. — Я… я просто організовував. Я не думав, що…

— Що , що? - спокійно спитав слідчий.

Роман мовчав кілька секунд. Потім видав одну фразу - коротку, але таку, що вона лягає в справу, як цвях.

— Марк сказав: «Після маршруту питання закриється».  Я думав, це про бізнес. А це… - він ковтнув. - Це було не про бізнес.

Слідчий нічого не прокоментував. Просто поставив галочку.

Дем’ян Ришков не приходив у відділок. У нього були інші інструменти, які не залишають відбитків. Він сидів у кабінеті на верхньому поверсі бізнес-центру. Тут не було портретів і натхненних фраз. Тільки чистий стіл, екран з реєстрами і тиша, в якій рішення приймаються без моралі.