23

Роман.

Роман для Карини завжди був «додатком» до Марка. Той, кого беруть із собою, щоб було голосніше, простіше, веселіше. На корпоративах він сміявся першим, перебивав другим, а думав - останнім. Зручний. Передбачуваний. Безпечний. Після гір слово «безпечний» перестало існувати.

Карина сиділа в будинку Ганни Михайлівни, закутавшись у плед, і дивилася, як Мирон розкладає на столі папери з Олегової папки. Рядки, цифри, платежі.

— Шале, - сказав Мирон. - Список гостей. Транспорт. Гід. Оплата.

Карина глянула на нього:

— І що?

Мирон не робив вигляд, що підбирає слова. Він просто поклав зверху банківську роздруківку.

— Ведеться не на Юлю. Не на Захара. Не на Лізу. А наРомана.    

Карина повільно провела поглядом по паперу. Вона могла б здивуватися,  але сил на здивування вже не було. Вона просто відмічала факт.

— Роман? - сказала вона. - Це ж… важіль.

— Саме так, - підтвердив Мирон. - Найманий важіль. І, судячи з усього, він навіть не зрозумів, що його купили, але скоро зрозуміє. 

Карина коротко всміхнулась.

— Він з тих, хто за «важливість» продасть що завгодно і потім ще пояснить, що так і треба.

Мирон відкрив інший лист.

— Оплата гіда пішла від нього. Не разово. Аванс, друга частина - після маршруту. І окремо «премія».

Карина підняла очі.

— За що премія?

— За результат, - сказав Мирон.

Карина відкинулася на спинку стільця. На секунду їй захотілося сказати вголос усе, що вона думає про таких людей. Але вона вже вміла ковтати слова, які нічого не дають.

— Він був там не «друг», - сказала вона. - Він був страховкою. Якщо щось піде не так - показати пальцем і сказати: «це Роман організував».

— Так, - кивнув Мирон. - І ще одне : він відволікав Дмитра. Це видно по таймінгу. Дві хвилини, яких вистачило.

Карина повела плечем, ніби скидала з себе неприємний спогад.   

— І при цьому він ходить із тим обличчям, ніби в нього в голові тільки два режими: «я жартую» і «я красавчик».

— Це вже добре, - відповів Мирон. - Такі люди ламаються швидко. Не від болю. Від страху бути винним.

Карина піднялася й підійшла ближче. Вона відчувала, що біля Мирона їй було легше дихати - і це її злило. Бо легше дихати означає ризикувати прив’язаністю. Вона зупинилася поруч, глянула на папери.

— Ти зможеш його взяти так, щоб він заговорив офіційно? - спитала вона. - Не «на словах». Щоб це стало частиною справи.

— Зможу, - коротко сказав Мирон. - Але він має зрозуміти, що Марк його не прикриє. Що він витратний матеріал. Що дружба - це тільки слово.

Карина кивнула.

— Він зрозуміє. Марк навіть слухавку не підніме, коли Роман почне дзвонити. Я в цьому майже впевнена. 

Мирон подивився на неї. У погляді було визнання. що вона мислить правильно.

— Добре, - сказав він. - Я знайду точку. Спокійно. Без шуму.

Карина вже хотіла відповісти, але зупинилася. Вона не хотіла звучати, як «турботлива жінка». Їй хотілося просто, по-людськи, без красивостей.

— Бережи себе, - сказала вона тихо. - Мені не потрібні герої. Мені потрібен ти.

На секунду Мирон завмер. Потім зробив те, чого не робив дарма: торкнувся її  доленею до її плеча. Впевнено. Нормально. Як людина, яка почувала більше, ніж дозволяла собі сказати.

— Повернуся, - сказав він.

Карина кивнула і відступила на півкроку. Мирон зібрав папери в одну стопку й пішов до виходу.

Коли двері зачинилися, Карина ще хвилину стояла нерухомо. Потім повернулася до столу і взяла телефон.  Повідомлення прийшло не «слід» і не «почалося». Нормальна фраза, від Олега. Рівна. Юридична. Неприємна.

Олег: «Роман з’явився в поліції сам. Просить «просто поговорити». Це наш шанс».

Карина перечитала двічі. Роман прийшов сам.   Це ж треба. Тобто або він налякався, або його хтось підштовхнув. У будь-якому випадку - він ворухнувся. А коли ворушиться важіль, його можна зламати.

Карина написала одне слово:

Карина: «Тисніть».

І тільки після цього дозволила собі думку, яку не сказала б нікому: Друзі Марка закінчуються там, де починається страх.