20

Тінь.

Дмитро навчився одній корисній речі ще задовго до історії: коли ти боїшся - не показуй цього першим. Покажи інше, а саме те, що від тебе чекають.

Юля стояла біля кухонного столу, ніби тримала на плечах увесь цей дім. Волосся зібране абияк, у руках чашка, яку вона то ставила, то знову піднімала. На екрані її телефону миготіли повідомлення -  вона не читала їх вголос, але Дмитро бачив, як рухаються її пальці. Занадто швидко.  

— Ти де був? - запитала вона, не піднімаючи очей.

— Виходив подихати, - відповів він спокійнми голосом і одразу зловив себе на слові.

Він підійшов ближче. Від Юлі пахло парфумом і нервами. Від неї завжди пахло чимось дорогим, навіть коли вона намагалася бути «простою».

— Ти… тримаєшся? - спитав Дмитро і зрозумів, що фраза правильна. Для неї. Для ролі, яку він зараз грав. 

Юля нарешті підняла очі. На секунду в них мелькнула порожнеча. Потім - потрібний вираз, потрібна  скорбота, все як має бути.

— Я не знаю, як це сталося, - сказала вона тихіше вкотре. - Я все прокручую. Мені здається, я могла… я могла її зупинити.   

Дмитро кивнув. Не тому, що вірив. Тому, що саме цього вона чекала. Він знав інше. Він бачив Марка там, на стежці. Бачив те, чого не хотів бачити. Він чув власний крик «тримайся», і це був єдиний момент, коли він не грав. Тоді він злякався. 

Але тепер він грав. Він зробив крок, легко торкнувся юліного  плеча. Ніби підтримка. Ніби він ще той самий Дмитро, який вірить їй без питань. Юля одразу прийняла дотик. Притулилася, як до доказу, що її бачать. Що їй співчувають. І що вона  - не під підозрою.  

— Ти ж розумієш… - почала вона.  

— Я розумію, - перебив він м’яко. - Ти була їй як сестра.

Слова були слизькі. Дмитро відчув, як вони липнуть до язика.  Йому захотілося відступити, помити руки, вийти з цього дому й більше ніколи не повертатися.

Але він залишився.  Бо тепер він знав, що  якщо Карина жива - їй потрібні люди всередині.  А якщо вона не жива… тоді йому самому потрібен шанс вижити.  

Юля видихнула і поклала голову йому на плече.

— Марк… він тримається, але я бачу, як його рве зсередини, - сказала вона. - Він ночами не спить. Він винить себе в усьому. 

Дмитро мовчки кивнув, але всередині щось холодно засміялося. Марк не винить себе. Марк рахує. Стратег, блін. 

— Він говорив із поліцією? -  спитав Дмитро, ніби між іншим. - 

Юля ледь помітно стисла губи.

— Я не знаю деталей, - відповіла занадто швидко. - Там усі… усі в роботі.  

Занадто швидко. І «деталей» вона, звісно, не знала. Але вона знала інше, що і хто саме «в роботі». Дмитро опустив погляд на її телефон. Екран погас, але він встиг побачити ім’я в рядку чату, поки вона метушливо його блокувала.

Не «мама». Не «подруга». Не «колега». Прізвище. Ришков.

Він не показав нічого. Навіть бровою не повів. Лише підняв руку й обійняв її трохи міцніше - ц е  щоб вона подумала, що він про неї турбується.   

— Ти молодець, що тримаєшся, - сказав він. - Не кожен витримав би.

Юля ковтнула й нарешті дозволила собі маленьку перемогу - бути «сильною» в чужих очах.

— Я просто… я не можу інакше, - прошепотіла вона. - Я ж… я ж не ворог, я друг. 

Дмитро відчув, як у нього всередині повільно піднімається нудота, наче організм сам дає сигнал: це небезпечно, це отруйне, це не твоє. Він нахилився й коротко торкнувся губами її скроні. Як знак, що він її заспокоює і розуміє. Як маска.

Юля видихнула й стисла пальцями його футболку.

— Дімо… ти зі мною? - спитала вона так, ніби це питання вирішувало, чи буде вона сьогодні спати. 

— З тобою, - відповів він. 

І одразу по думки додав те, чого ніколи не скаже вголос: я з тобою рівно до того моменту, поки не відкрию двері для твого падіння.

Він відступив її на півкроку, ніби просто змінював позу, і перевів розмову туди, де йому треба було.

— Юль, скажи чесно… ти остання з Кариною нормально говорила? До гір. До всього, що сталося. 

Юля знизала плечима.

— Вона була дивна. Закрита. Ти ж бачив. Вона останнім часом… ніби жила в себе в голові.

Дмитро знову кивнув. Правильні слова. Зручні слова.

— Може, в неї був хтось… ще? - обережно підкинув він. - Хтось, кому вона могла написати.

Юля підняла очі, й на секунду в її погляді мигнуло щось гостре.

— Навіщо тобі це?

Ось. Ось воно.  

— Бо я не хочу, щоб її списали, - сказав Дмитро. - Поки немає тіла, поки… поки є шанс, що вона жива…

Юля ледь помітно розслабилася. Їй сподобалося це слово: «тіло». Наче воно ставило крапку там, де їй була потрібна крапка.  

— Її знайдуть, -  сказала вона. - Рятувальники працюють. Марк… він зробить усе можливе.   

Дмитро дивився на Юлю і думав: так, зробить. Він ще кілька хвилин тримав цей тон - підтримка, співчуття, «ми разом». Він був уважним. Дбайливим. Майже теплим. Саме таким, яким Юля хотіла його бачити.

А потім він вийшов у коридор, зачинив за собою двері й на секунду притулився спиною до стіни. Він не дихав глибоко . Просто стояв і слухав, як у грудях б’ється серце. Швидко, але без паніки.

Він дістав  другий телефон - старий, без імен, без контактів, без синхронізації. Той, який він купив ще до всього цього, коли вперше відчув, що Юля щось приховує. Тоді він не знав, що саме. Тепер знав.

Він відкрив чорний діалог без назви. Одна коротка команда. Одне слово.

«СЛІД».

І натиснув «відправити». Телефон одразу сховав у внутрішню кишеню, ніби це був не гаджет, а ніж.

За дверима Юля щось говорила по телефону тихим голосом. Занадто м’яким. Занадто контрольованим. Дмитро повернувся назад у кімнату й усміхнувся так, як усміхаються люди, які «поруч».  

— Все нормально? - запитала Юля.

— Так, - сказав він. - Я тут.

І знову обійняв її - правильно, акуратно, з такою близькістю, яка не видає, що всередині нього вже інше рішення. Бо тепер у нього був шлях.

І в цьому шляху не було місця для любові до жінки, яка зараз була поряд. Тільки для виживання.