18.2

Сліди.

Ігор Варламов не любив дзвінків. Дзвінок - це голос, емоція, випадкова інтонація, яку можна перекрутити. Він любив цифри, журнали доступів і рядки, що не вміють брехати і показують точність.

Зараз він сидів у порожньому кабінеті «Voron Group»,  де після восьмої вечора офіційно «нікого не було», але сервери жили своїм життям. Світло монітора різало очі. На столі - термочашка з  кавою і блокнот із словами, написаними давно: «не помилися».

Він зняв окуляри, потер перенісся і ще раз відкрив той самий файл.

Логи. Нічні входи, які «не мають існувати». Доступи, які «вже неактивні». Права, які змінювалися не наказами, а якоюсь тінню.

Колись він думав, що найгірше в цій історії то це смерть. Потім зрозумів, що найгірше - це коли смерть стає службовою процедурою. І коли її оформлюють так само чисто, як рахунки і документи в бухгалтерії.

Він набрав номер, який не зберігав у контактах, а пам'ятав.

— Варламов, - відповів Мирон.

Ігор спокійно сказав:

— У мене є підтвердження. Не припущення, а саме підтвердження. 

— Говори.  

— Дві лінії. Перша - це корпоративні файли. Друга - доступи, які мали бути «мертві».  І обидві ведуть не на Марка прямо. Вони ведуть вище. 

Мирон мовчав секунду. Потім: 

— Ти зараз де? 
— В офісі. Я один. Камери я обійшов. Лишив тільки те, що треба, щоб мене «бачили»,  коли буде вигідно.

— Вигідно кому? 

— Тим, хто захоче зробити з мене винного, - сказав Ігор. - Слухай уважно. Я скину не тобі. Я скину через канал, який ми погодили. Бо якщо з мого телефону піде щось «не туди» - мене зітруть швидко. Розумієш? 

— Я зрозумів. 

Ігор видихнув і продовжив: 

— Вночі, за два дні до гір, у файлове сховище зайшли з акаунта «VORON-ARCHIVE». Він мав бути заморожений ще з часів… старої структури. Такий акаунт не використовують. Його тримають для тих, хто любить руками не світитися. 

— Що взяли? - коротко спитав Мирон.

— Не «взяли», а  перепакували. - Ігор відкрив інший лог. - Папку з матеріалами по ДТП. Ту, де була внутрішня переписка. І ще -  фінансові виписки по міноритаріях за останні півтора року. Їх не просто дивилися. Їх редагували в метаданих. Ніби готували «чисту версію», якщо хтось почне копати. 

Мирон сказав рівно: 

— Це може робити Марк? 

— Марк міг би. Але він так не працює, - відповів Ігор. -  Він любить контроль через людей. Через наказ. Через страх. А це - контроль через систему. Це інший стиль. І ще одна деталь: той акаунт активувався через VPN-ланцюг, який компанія не використовує. Це не офіс. Це не «віддаленка». Це приватний канал, який з’явився в нас після того, як у раді директорів почали «оптимізувати»    політику  безпеки. 

Мирон мовчав, він уже складає схему. Ігор чекав мовчки:

— Ім’я є? -  спитав Мирон.

— Є, - сказав Ігор. - Але не в логах. В наказах. Я знайшов документ, який зберігся в чернетках системи погодження. Його не довели до кінця, але слід є. Там стоїть ініціатор змін політики доступу. Прізвище - це Ришков. 

Ігор вимовив це так, ніби на язик лягла іржа. 
— Дем’ян Ришков, - додав він. - Міноритарій. «Фон» . Той, кого всі бачать і не помічають. 

Зі слухавки не почулося ні здивування, ні матюка. Лише коротке:

— Прийняв.

Ігор закрив очі на секунду:  

— Це ще не все, - сказав він. -  Є другий шар. Коли Карина… зникла, Марк одразу спробував закрити питання без тіла. Я знаю це, бо в системі з’явився запит на термінове обмеження доступів «за протоколом безпеки сім’ї». У нас такого протоколу ніколи не існувало. Його придумали під ситуацію. І погоджував його не відділ комплаєнсу. Його погоджував «радник».

— Хто? - спитав Мирон. 

— Людина Ришкова. Я не назву ім’я в голос. Але скажу так, що  це той, хто може дзвонити в поліцію так, щоб там слухали.

Мирон знову мовчав. Ігор відчув, як у нього тремтить рука. І не від страху, а від злості. Від того, що все стає занадто знайомим. 

Батько.  Водій директора Воронова. Тоді теж було «все чисто». Тоді теж не було свідків. І саме тоді теж усім пояснили, що так буває.

— Варламов, - голос Мирона став твердішим. - Ти зараз на межі. Ти це розумієш? 

— Я це розумію, - відповів Ігор. -  Тому я все розклав на три пакети. Перший - для Олега. Другий -  резервний. Третій - на випадок, якщо мене «не стане». Він піде автоматом. 
— Куди? 

— Туди, де боляче, - сказав Ігор. - Не в соцмережі. Не в пресу. Туди, де почнуть ставити питання по закону. Я не герой. Я просто не хочу, щоб це повторилося.

Мирон коротко видихнув. 

— Я зараз з нею. Пиши і скидай. Я передам Олегу по каналу. І слухай, з офісу виходь не сам. Якщо можеш -  затримайся, поки я підкину людину.

— Не треба, - відрізав Ігор. - Якщо біля мене з’явиться «людина», по камерам це буде видно і для когось це буде, як знак. Я сам.

— Добре. Тоді ти робиш так, як ми домовлялися: твій маршрут не прямий. І телефон вимкнений. Чуєш?  

— Чую, -  відповів Ігор і вже хотів покласти слухавку, але додав, -  Скажи їй…. 

Мирон не перепитував:

— Скажу, -  відповів він.

Ігор поклав слухавку.

Мирон побклав телефон на стіл і поглянув на Курину. Вона сиділа біля вікна. На колінах - плед.

— Є підтвердження від Ігоря, - сказав він. 

Карина повільно підняла очі.

— Ришков? Щось занадто забагато цієї людини. - спитала вона одразу. 

Мирон кивнув.

— Через систему. Через доступи і через якогось  «радника». Це не імпульс Марка. Це конструкція. 
Карина стиснула пальці на пледі так, що тканина зібралася в складку.

— Тобто мій чоловік -  не головний, - сказала вона тихо. - Він - виконавець. Марк... руки.

Вона торкнулася рядка пальцем, де стояло прізвище Ришкова.

-- А цей не лізе в кадр. Він ставить печатку на тиші.

Карина підняла очі на Мирона: