16

Правила.

Карина прийшла до тями від болю.

Спочатку - пальці. Потім - ребра. Ліва рука не слухалася, вона була чужа і важка. Горло саднило, ніби вона ковтала каміння. Вона спробувала вдихнути глибше  і зупинилась на півдорозі. Не можна.

— Не рухайся, - сказав знайомий чоловічий голос. Спокійний. Ні тиску, ні жалю. - Дихаєш дрібно. Так. Тримай.

Карина розплющила очі і  повела очима. Низька стеля. Жовте світло. Запах йоду і диму з печі. Десь поруч скрипнули дошки. І тиша - не гірська, а домашня. В ній зазвичай ховають те, що не можна показати світу.

Мирон сидів на стільці біля ліжка. Куртка розстібнута, рукави закатані. На його зап’ясті - годинник, без блиску. Він дивився не на її обличчя, а на те, що має значення: повязки, дихання, на плечі, на рух пальців, на колір шкіри.

Карина ковтнула слину. Горло сильно саднило.

— Де я? - голос вийшов хрипким.

— У приватному будинку нижче по схилу. Село. Тут не світяться гості, якщо за них платять і якщо вони мовчать.

Вона на мить заплющила очі, не від слабкості, щоб зібратися. У голові ще гуляло: урвище, камінь, долоня, що ковзає, і… пауза. Маркова пауза і його холодні жорсткі очі.

Карина відкрила очі знову

— Скільки часу пройшло?

— Трохи більше двох годин з моменту падіння. Ми забрали тебе до того, як вони встигли розгорнути нормальну схему пошуку.

«Вони» -  сказала вона подумки, і тіло саме напружилось.

— Ліва рука? - спитала Карина, дивлячись на шину.

— Перелом. Не складний. Ребра забиті - тому не тягни вдихи. Долоню треба буде зашити нормально, але зараз зупинили кров і закрили швидко. Шрам буде, але ти зможеш вирішити і це питання, якщо захочеш.

Карина кивнула. Шрам - це дрібниця, якщо вона жива.

Мирон поставив на тумбу пляшку води й таблетки.

— Знеболювальне треба випити зараз.

Вона взяла таблетки правою рукою. Пальці тремтіли - не від страху, від післяударної слабкості. Запила. І тільки тоді, коли гіркота пройшла горлом, вона дозволила собі сказати те, що боліло не менше за ребра.

— Мене… - вона зробила паузу, щоб не зламати голос. - Мене намагалися вбити люди, з якими я жила. З якими я мала бути в безпеці. Господи, вони це зробили.

Від цих слів у грудях щось стиснулося. Не істерика. Просто чиста, оголена правда.

Мирон не відповів «співчуваю», бо він не працював емоціями. Він працював по іншому.

— Тому я й кажу, основне - це правила, - сказав він.

Карина дивилась на нього і розуміла: він тут не добрий охоронець.  Він тут точний. І зараз це краще, ніж «добрий».

— Перше, - Мирон говорив коротко. - Ти не виходиш у інформацію. Нуль соцмереж. Нуль дзвінків зі свого номера. Ніяких взагалі повідомлень - типу я жива будь-кому. Навіть тим, хто на твоєму боці.

— Навіть Олегу?

— Олегу - тільки одним реченням і тільки через мене. Без деталей. Ти не залишаєш слідів, які можна використати проти тебе. Ти ж розумієш, що вони не знайдуть твого тіла і тому будуть діяти по іншому.

Карина кивнула.

— Друге. У тебе буде інший телефон. Не для 2жити». Для дії. На ньому - мінімум контактів. Олег. Ігор. Я.

Вона вдихнула коротко. Біль в ребрах вдарив одразу.

— Дмитро? - спитала Карина, і в її голосі було більше злості, ніж хотіла.

Мирон не здивувався.

— Дмитро - це не «контакт». Дмитро - змінна. Якщо він почне робити рухи сам, я це побачу. Якщо він спробує грати на два боки - теж. Ти до нього не лізеш. Він у полі Марка, і він не знає, що ти - в тіні і , в якому ти стані. Це його шанс вижити. І наш шанс використати його страх.

Карина на секунду заплющила очі. Це було жорстко. Але логічно.

— Третє, - продовжив Мирон. - Ти не граєш героїню. Не робиш «сама піду і сама вирішу». Якщо ти знову опинишся одна - я тебе вдруге не витягну.

Карина мовчала кілька секунд. Потім сказала тихо, без виклику, але твердо:

— І ти не вирішуєш замість мене. Я не «вантаж», який треба просто донести.

Мирон подивився на неї уважніше. Не як на клієнтку. Як на людину, яка не зламалась у момент, коли мала зламатися.

— Домовились, - сказав він. - Тоді твої правила.

Карина ковтнула. Зараз їй хотілося сказати: «мені страшно». Визнати це. Але вона не дала собі розсипатися. Лише дозволила слабинку в одному - в правді без прикрас.

— Перше. Я не зникаю назавжди. Я зникаю, щоб зібрати доказ і вийти правильно.

— Є.

— Друге. Я вирішую, коли я виходжу з тіні. Ти даєш периметр і канал. Без повчаннь. Без «я знаю, як краще». Тільки безпека і логістика.

— Прийняв.

— Третє. Мої документи, мають бути тільки зі мною. Ніяких «я подивився, бо треба».

— Добре.

Карина видихнула. Вперше з моменту падіння - не від болю, а від того, що ґрунт під ногами хоч трохи з’явився. Не в горах. В голові. Мирон встав і підійшов до вікна. Надворі було світло. День ішов, і десь там - шале, поліція, паніка, чужі голоси. І вода внизу, що шумить рівно і байдуже, ніби готова прийняти будь-яку версію.

— Вони вже підняли шум, - сказав він. - Рятувальники й поліція в дорозі. На таких курортах це працює швидко: у них є протоколи, є контакти,  заявки на вертоліт. І є гроші.

— Марк це використає, - сказала Карина.

— Уже використовує. Він повернеться першим із правильною історією. Із правильною виною. Він скаже: «Я тримав її, а вона вислизнула». Він скаже: «Я кричав». Скаже: «Ми зробили все, що могли».

Карина відчула, як під пов’язкою на долоні знову пульсує біль. І не тільки фізичний.

— Юля? - спитала вона.

— У Юлі слабка витримка, вона не ти. Вона компенсує її словами. Вона буде перегравати  і цим видаватиме себе. Але Марк… - Мирон зробив паузу. - Марк холодніший. Він знає, як звучати переконливо.

Карина кивнула. Саме це її й лякало, що він може говорити будь-що й виглядати при цьому нормальним.