15

Мирон.

Карина прийшла до тями не одразу. Та коли вона прийшла,  спочатку був біль - тупий, розлитий, ніби тіло стало чужим і важким. Потім - холод, що пробирав крізь куртку. І тільки після цього з’явився звук: короткі уривчасті команди, хрускіт каміння під чиїмись підошвами, тихе шипіння рації.       

Вона лежала на боці, впершись щокою в мокрий мох. Над головою - кам’яний виступ. Небо звідси майже не видно.

Карина спробувала вдихнути глибше  і в грудях різонуло біллю. Вона видихнула повільно, через зуби. Не паніка. Тільки перевірка.   

Пальці на правій руці слухалися, пальці на Лівій - ні. Вона ворухнула плечем і відчула, як у лікті віддає гострим, наче там щось не на місці.

«Ліва рука або перелом, або вивих. Ребра можливо забій. Жива».   

Вона намагалася згадати останній кадр перед темрявою - і згадала не падіння. Згадала поштовх. Короткий, точний, туди, де тіло не встигає зібратися. Усередині піднялася хвиля - не сліз, не істерики, а чистої люті.

Над нею з’явилося обличчя знайомого чоловіка в темній термокуртці. Він нахилився близько, щоб Карина бачила рот і очі. Голос був тихий, без зайвих слів.

— Карина. Чуєш мене?

Вона впізнала цей голос ще до того, як побачила. Мирон Градов.

Не той тип охоронця, який посміхається, щоб заспокоїти клієнта. У нього не було звички заспокоювати. Він просто робив, щоб люди залишалися живими. Карина ковтнула повітря. Вона відчула, ніби їй стає легше.

— Чую. - прошепотіла.

— Не рухайся. Ти впала не туди, куди треба було падати. Та ти жива і це найголовніше.   

Він сказав це сухо, але без жорстокості. Як констатацію. І це чомусь повернуло її в реальність краще за будь-які «все буде добре».

Поряд хтось присів навколішки. Чоловік у рукавичках швидко оглянув її руку, шию, ребра. Пальці - професійні, без ніжності.

— Ліва рука, схоже, перелом передпліччя. Плече ціле. Голова? Є нудота? - запитав він.

— Нудоти нема, - коротко відповіла Карина. - В очах не двоїться.

— Добре. Дихання?

Карина знову обережно вдихнула. Боліло, але не так, щоб «не можу».

— Можу.

— Значить, ребра без явного перелому. Забій. Пощастило.

«Пощастило».

Вона мало не засміялася, але не стала.

Мирон кинув погляд на рацію, яку тримав його напарник. Той стояв трохи вище, на кам’яній терасі, ловлячи сигнал.

— По шале вже підняли шум, - сказав напарник. - Гід викликає службу. Тут це швидко. У них свої протоколи, плюс VIP.

Мирон не вилаявся. Просто дуже швидко подивився на Карину.

— У нас мало часу, - сказав він.

Карина повільно моргнула.

— Я знаю.

Мирон не питав «хто». Не питав «як». Він уже бачив її очі. Вони не були очима людини, яка випадково підсковзнулась.

— Ти встигнула натиснути знак, - сказав він. - Молодець.

Карина ледве кивнула. Рух віддав у ребра прострілом.

— Я натиснула… ще до того, як він… - вона затнулася на слові «штовхнув». Не тому, що не могла вимовити. Тому що не хотіла віддавати йому зайву вагу. - До того, як це сталося.

Мирон коротко кивнув, ніби це закривало частину задачі.

— Ми були ближче, ніж вони думають. Ми вивчили маршрут і запасні спуски. Але я теж не чекав, що він буде діяти в лоб.

У його голосі на секунду з’явилося щось особисте. І одразу зникло.

— Тепер слухай мене, - продовжив Мирон. - Якщо тебе знайдуть офіційно - Марк закриє питання. Версію, поліцію, лікарню, «вона в стресі». І ти опинишся там, де він контролює двері й людей.

Карина зібрала залишки сил і тихо сказала:

— Я туди не повернуся.

Мирон дивився на неї кілька секунд. Ніби звіряв: вона в маренні чи при тямі.

— Добре, - сказав він. - Тоді робимо інакше.

Напарник обережно підсунув під Карину термоковдру. Хтось дістав з рюкзака шину, перев’язочний пакет, широкий бинт. Все було готове заздалегідь - не випадково.

— Зараз буде боляче, тримайся-  попередив чоловік у рукавичках.

— Робіть, - сказала Карина.

Її ліву руку зафіксували швидко. Коли шину затягнули, Карина зціпила зуби. Очі сльозилися, але вона не видала ані звуку. Її пальці на здоровій руці стискали ремінь рюкзака - так, ніби в цьому був сенс.

Мирон нахилився ближче.

— Подивись на мене.

Карина підняла погляд.

— Ти не зламана, - сказав він тихо. - Це видно.

Вона видихнула.

— Я зла.

Мирон кивнув, ніби це був найкращий діагноз із можливих.

— Це корисно. Але зараз - це пріоритети. Перше: ти зникаєш. Друге: ми фіксуємо травми офіційно так, щоб це мало вагу. Не тут і не з їхніми людьми. Третє: ти вирішуєш, що буде з Марком. Окей? 

Карина мовчала кілька секунд. Потім сказала рівно:

— Він думав, що я впаду і все. А я… - вона зробила паузу, зібрала повітря. - Я запам’ятала момент. І тепер він мені винен.

Мирон уважно подивився на її обличчя. Ні жалю. Ні захвату напоказ. Просто чоловіча реакція на силу, яку він не очікував побачити в людині з переламаною рукою.

— Ти зараз думаєш, - сказав він.

— Так.

— Добре. Значить, ми встигаємо.

Він підняв голову до напарника:

— Сергію, запускай «чистий коридор». Машина - на точку Б. Без фар, без шуму. Хай думають, що шукають там, де пусто.

Сергій кивнув і вже говорив у рацію. 

Карину підняли не різко. На ношах, обережно, вдвох. Кожен рух віддавав у ребра, але вона трималася. Бо вона вижила, а тіло і рани на ньому  загояться. 

Коли вони виводили її на нижню технічну стежку, Карина повернула голову й подивилась вгору - туди, де лишилися голоси й «випадковість».

Там її вже не було.              

Мирон ішов поруч, прикриваючи її корпусом від вітру. Карина подумала:  «так працюють професіонали». Але в цій роботі було дещо, що Карина відчула фізично: вона більше не одна в полі.

І це сталося так просто, що аж страшно: їй не захотілося плакати, їй захотілося жити.

Внизу, десь за кілька хвилин ходи, вже чекала машина - темна, без логотипів, із теплим салоном. Мирон відкрив дверцята, і Карина побачила всередині сумку з медикаментами, воду, запасний телефон.