14

Темрява.

Карина не прийшла до тями одразу. Було відчуття, що не вона лежить у холоді, а холод лежить у ній. Камінь під щокою, мокрий мох, запах заліза -   своєї крові. Десь зверху ще жили голоси, але вони ніби проходили крізь товщу води: далекі, ламані, без слів.       

Вона спробувала вдихнути глибше  і ребра відповіли болем так, що повітря стало різким. Рука не слухалась. Плече горіло. Долоня, якою вона хапалася за камінь, була ніби чужа - лише пульсувала.

Телефон… Вона згадала про нього, але не могла перевірити. Рюкзак тягнув вниз, ремені різали шкіру. Вона намацала пряжку і зрозуміла одне: рух - це ризик. Будь-який рух - ще один зсув.   

Карина заплющила очі. Не тому, що здавалася. Тому, що світло не давало жодної користі. Вона почала «правильно» дихати, щоб паніка відступила. Як вчила її колись психологиня.  

Її остання думка перед тим, як темрява знову зімкнулася, була короткою: не тут і не зараз.     

Нагорі Захар утримував групу, як міг.

— Ніхто не рухається! - він стояв на краю з опущеним центром ваги, упершись однією ногою в камінь. - Не лізьте вниз. Я не втрачу ще когось.

Роман тримав телефон на витягнутій руці, намагаючись зловити бодай смугу зв’язку. Лінія мережі зникала, з’являлася і знову зникала, як знущання.

— Викликати рятувальників не можу, - сказав він хрипко. -  Нуль.

— Пробуй далі, - коротко кинув Захар. - Ти, - він ткнув пальцем у Дмитра, - не підходиш ближче. Чуєш? Один крок і ти поїдеш за нею.

Дмитро стояв блідий. У нього тряслися пальці, але очі були ясні. Він дивився вниз, туди, де зникла Карина, і в голові билося одне: це було не випадково.

— Де вона… - видихнув Роман.

— Тихо, - сказав Захар. - Я відповідаю за вас. І я зараз роблю те, що реально працює.

Він скинув рюкзак на камінь, витягнув робочу подряпану рацію.    

— У цій зоні мережа часто провалюється. Але рація бере до пункту на перевалі. Там чергують. Я передам наші координати.

Він глянув на Марка.

— Ти лишаєшся тут. Не геройствуєш. Вона теж.

Марк одразу спробував узяти контроль хоч словами:

— Я піду з вами.

Захар навіть не підняв голосу.

— Ні. Ти підеш туди, де є адмін шале, де є зв’язок і де можна підняти людей. Тут ти будеш тільки заважати. Зрозуміло?   

Марк мовчав секунду довше, ніж треба.

— Зрозуміло, - сказав він.

Юля плакала голосно. Так, щоб усі чули. Так, щоб кожне слово звучало як підтвердження її ролі.   

— Вона… вона просто посковзнулася… я ж кричала їй… я ж кричала!..

Дмитро різко повернув голову.

— Замовкни.