12

Розмова на краю.

Оглядовий майданчик виявився не «точкою для фото», а  відкритою полицею каменю, де вітер здував слова з губ. вигляд загоплював і викликав захоплення красою природи. Захар зупинив групу, коротко показав рукою межу, за яку краще не заходити.

— Тут не тупимо, - сказав він. - Фото робимо швидко. Ноги ставимо на сухий камінь. Не на мох.

Роман одразу дістав телефон.

— Давайте, я зніму вам двох, - кинув він Маркові. - Фонд, пам’ять, продовження справи. Буде красиво.

Юля підскочила ближче до Карини, вже напіву кадрі, напіву грі.

— Карин, встань трохи правіше. Так. Ти завжди виглядаєш, як у тебе все добре.

Карина подивилася на неї коротко - без усмішки, але й без прямої війни.

— Дякую за режисуру.

Юля зробила вигляд, що не почула. Вона не любила, коли її зчитують. Захар тим часом відійшов на кілька метрів убік - перевірити маркування далі по маршруту. Він не губив групу з поля зору, але стояв так, щоб бачити і майданчик, і стежку.

Дмитро лишився біля Карини. Не впритул. На відстані нормальної розмови.

— Тримайся ближче до мене, - сказав він тихо. - Тут багато слизького.

Карина кивнула. І саме в цей момент Роман, не піднімаючи голосу, звернувся до Дмитра:

— Слухай, Дмитро, допоможеш? Захар просив, щоб хтось пішов з ним на дві хвилини - там далі з’їхав знак. Я не хочу, щоб він вів нас туди, де каміння сиплеться.

Захар обернувся й підтвердив:

— Так. Підійдеш на хвилину? Тут поруч. Перевіримо, і повернемось.

Це прозвучало нормально. Робоче. Без театру. Дмитро глянув на Карину. Вона ледь помітно кивнула, як «іди».  Вона не могла заборонити людині допомогти гіду. Це було б підозріло.

— Я швидко, - сказав Дмитро.

Він пішов разом із Захаром і Романом по стежці на кілька десятків метрів - туди, де камінь темніший і мох густіший. Карина бачила їх спини. Вони не «зникли». Вони просто відійшли. Відстань була така, що голоси вже не долітали, але силуети ще читалися.

Марк залишився біля майданчика. Юля теж. І Карина в центрі цієї маленької геометрії раптом відчула, як простір стискається. Марк підійшов ближче. Не торкнувся. Просто став так, щоб її відрізав вітер, а не його слова.

— Ти сьогодні інша, - сказав він ніби спокійно. - Мені навіть цікаво.

— Ти завжди любив, коли я «інша», - відповіла Карина. - Це зручно.

Юля натягнула усмішку й зробила вигляд, що зайнята камерою.

— Я вам зараз кадр… Якби ви просто трохи ближче…

Марк не зреагував на Юлю. Він дивився тільки на Карину.

— Ти втомлюєшся від правильності, - сказав він. - Ти ж сама це знаєш. Іноді треба… відпустити.

— Відпустити що? - спитала Карина.

— Контроль. Страх. Оці твої внутрішні списки.

Карина не змінила виразу обличчя. Але всередині в неї щось впало холодно й просто.

Він не мав знати про «списки». Він міг здогадуватися. Міг підбирати слова. Але ця фраза була точніша, ніж випадкова. Юля зупинила камеру, ніби в неї раптово розрядився телефон. Підняла очі.

— Марк, ну не починай. Ми ж відпочиваємо.

— Я не починаю, - сказав Марк. - Я питаю. Ти ж бачиш, вона не просто втомлена. Вона насторожена.

Карина подивилася на нього прямо.

— Ти хочеш, щоб я була спокійна?

— Я хочу, щоб ти була нормальна, - відповів Марк. - Без підозр. Без дивних поглядів на людей, які до тебе добре ставляться.

Юля вкинула м’яко, але з тим самим натиском:

— Ми ж тебе любимо, Карин. Ти це відчуваєш?

Карина ледь усміхнулася. На одну секунду. Як для камер.

— Любов - це не слово, яке ти добре тримаєш, Юлю.

Юля завмерла. На мить. Потім зробила вигляд, що не боляче.

— Я просто хвилююся.

Марк підійшов ще ближче. Тепер уже так, що між ними не залишилося “випадкової” дистанції.

— Скажи мені чесно, - тихо промовив він. - Ти щось підозрюєш?

Карина могла б відповісти просто: «ні». Могла б зіграти слабку. Могла б перевести на жарти. І вона майже це зробила.

— Я підозрюю тільки одне, - сказала вона спокійно. - Що ви дуже стараєтесь, щоб я не думала.

Вона сказала «ВИ». Не «ти». Одна літера, одна помилка. Юля різко втягнула повітря, ніби їй стало тісно в куртці. Марк не посміхнувся. Він лише трохи нахилив голову - як людина, яка щойно отримала підтвердження.

— «Ви», - повторив він. - Цікаво.

Карина відчула, як пульс пішов у горло. Вона не відступила. Вона стояла на місці й не дала собі поглянути вниз, на камінь і мокрий мох. Вона дивилася на Марка. Юля спробувала повернути все назад у «дружнє».

— Карин, ну ти що… Ми ж всі разом.

— Так, - сказала Карина. - Разом.

Марк зробив крок у бік так, щоб перекрити їй прямий шлях до стежки. Це виглядало як випадковість: оглядовий вузький, люди розходяться. Але Карина бачила, що він став саме туди.

— Ти нервуєшся, - сказав Марк. - Погано. У тебе тоді язик стає небезпечним.

— Небезпечним для кого? - спитала Карина.

Марк не відповів одразу. Він подивився на неї так, як дивляться на проблему, яку треба закрити без шуму.

— Для тебе, - сказав він.

Юля відступила на півкроку. Вона тримала телефон, але не знімала. Її пальці тремтіли, і вона злилася на себе за це.

— Марк, давай не тут, - прошепотіла вона.

— А де? - так само тихо спитав він. - Тут якраз зручно.

Карина зрозуміла, що удача справді не на її боці. Не тому, що вона слабша. А тому, що місце підібране правильно: вітер, мокрий камінь, зв’язку немає, троє чоловіків відійшли на хвилину, все занадто зручно, для когось, але не для неї. Вона відчула в кишені телефон. Не діставала. Просто торкнулася пальцями - як перевірка, що він там.

Марк зробив ще один крок. Уже ближче, ніж дозволяє пристойність. Він говорив тихо. Так, щоб Юля чула. Так, щоб Карина не могла не чути.

— Скажи мені, Карино, -  прошепотів він, - ти вже перестала пити свої «вітаміни»?

Юля різко підняла очі. В її погляді промайнуло: «ти що робиш?»