7

Юля. Найкраща подруга.
                                                                          

У п’ятницю Юля з’явилася так, ніби нічого не сталося. Так, ніби у вівторок не було слова «мікродози», у середу - усмішки за сніданком, у четвер - протоколу з печаткою, а вчора ввечері - ресторану, де Марк любив, щоб Карина була частиною картинки.

Юля не була на тій вечері. І саме тому вона про неї знала.

Карина вийшла з дому пізно - навмисно. Щоб не залишати собі простору для зайвого. Зайве - це коли думаєш не про дії, а про почуття. Вона не могла собі цього дозволити.

Кав’ярню обрала біля офісу «Voron Group». Місце «для своїх»: тихо, чисто, без випадкових вух. Туди приходили, коли хотіли говорити так, щоб слова не виходили за двері.

Юля вже сиділа біля вікна. Бежева куртка, ідеальна укладка, легкий блиск на губах. Вона виглядала так, ніби зібралася на каву з подругою, але очі в неї були зосереджені - як у людини, яка прийшла не просто побачитись.

Побачити. Перевірити. Відмітити.

— Карин! - Юля підвелася й одразу обійняла її, як роблять ті, хто не хоче, щоб ти встигла відступити. Обійми були теплі. Карина відповіла рівно настільки, щоб це не виглядало холодно.

— Привіт, - сказала вона. - Ти рано.

— Я скучила, - Юля сіла й одразу взяла її руку, ніби мала право. Нігті -  свіжі, блискучі. - Я вчора бачила фото… ти була ідеальна.

Карина повільно підняла очі.

— Фото?

Юля кивнула занадто швидко.

— Марк показав. Ти така… зібрана. Прям… ну, як ти вмієш.

«Марк показав».

Не я побачила випадково. Не в сторіс’. Марк показав. Карина запам’ятала це, не змінюючи виразу обличчя.

Офіціант підійшов із меню, але Юля навіть не глянула. Вона прийшла не за кавою.

— Я хотіла спитати… - почала Юля м’яко, тоном турботи. - Ти точно ок? Бо Марк казав, що ти останнім часом… втомлюєшся. І я переживаю.

Карина поставила сумочку на стілець поруч, як ставлять речі, коли не планують довго сидіти.

— Марк казав? - перепитала вона спокійно.

Юля на мить збилася. Її «турбота» дала тріщину, але вона швидко підхопила.

— Ну… він же твій чоловік. Він бачить. Він хвилюється. Він… відповідальний.

Відповідальний. Це слово Юля вживала так, ніби захищала його від звинувачень, яких ще не було.

Карина кивнула.

— Я справді втомлююсь, - сказала вона. - Останнім часом, особливо.

Юля помітно розслабилась. Їй потрібно було почути саме це: «так, зі мною щось не так».

— Ти зараз щось приймаєш? - Юля нахилилась ближче, ніби це дівоча таємниця. - Ті вітаміни… ти ж їх п’єш?

Карина не відповіла одразу. Вона відкрила воду, зробила ковток. Дала тишу. Таку, щоб Юля сама почала наповнювати її словами.

— П’ю, - сказала Карина нарешті. - Але знаєш… дивно.

— Дивно? - Юля кліпнула швидше, ніж треба.

Карина подивилася на неї прямо.

— Я вчора взяла баночку… і вона була майже повна.

Юля завмерла. Ложечка в її пальцях зупинилася в повітрі. Обличчя ще тримало усмішку, але очі не встигли.

— Як… повна? - голос злетів на півтона вгору.

Карина зробила легку усмішку, як роблять люди, які жартують.

— Я теж здивувалась. Я ж «п’ю три місяці». А там ніби я й не пила.

Юля швидко видихнула й одразу спробувала повернути контроль - сміхом.

— Та ти просто забувала! Карин, ти ж сама знаєш… ти могла забути. Ти інколи… ну… розсіяна.

Ось воно. Не «можливо, помилка». Не «давай перевіримо». А м’яке підтвердження: «так, ти стала не така і це нормально».                                                     

Карина кивнула, ніби погодилась.

— Може, - сказала вона. - А може, хтось підмінив.

Юля перестала дихати на секунду. Потім різко повернулася до ролі «подруги».

— Карин… - прошепотіла вона. - Ти себе накручуєш. Хто буде підмінювати? Це ж… це ж дурниця.

Карина махнула рукою, ніби відганяючи власну думку.

— Жартую, - сказала вона легко. - Просто втома. Від неї починаєш бачити змови навіть у баночці з вітамінами.

Юля сміялася занадто охоче. Карина дала їй це. Маленький ковток безпеки. І одразу поставила другу пастку - тиху, дуже просту.

— До речі, ти ж казала, що це з-за кордону, - сказала Карина буденно. - А звідки саме? Я хочу потім собі ще замовити. Якщо вони так «працюють».

Юля моргнула.

— Що?

— Країна. Звідки ти привезла, - Карина говорила м’яко, без тиску.

Юля зробила паузу. Дуже коротку, але вона була.

— Польща, - сказала вона. - Так. З Польщі.

Карина кивнула. Запам’ятала. Вона не ловила Юлю на суперечностях прямо зараз. Піймати - це означає налякати. Їй треба було інше: зробити так, щоб Юля почала нервувати і робити помилки сама.

Юля поспішила змінити тему, як людина, яка відчула, що стіл під нею трохи похитнувся.

— Слухай… гори, - сказала вона вже яскравіше. - Я так рада, що ви їдете. Тобі це треба. Свіже повітря, зміна… і взагалі.

Карина нахилила голову, ніби це цікаво.

— А хто буде? - спитала вона.

Юля усміхнулась.

— Ну, ми з Дмитром. Ви з Марком. І ще… можливо… Марк казав, що подумає про людей. Він хоче, щоб було комфортно.

Знову: «Марк казав». «Марк хоче». «Марк вирішує».

Карина не показала, що чує.

— Він справді любить вирішувати, - сказала вона, як про погоду. - Навіть за мене.

Юля засміялася занадто голосно так, ніби їй треба було перекрити зміст жарту.

— Та ні, він просто організатор. Він же… він вміє.

Організатор. Гарне слово. Майже як режисер. Карина зробила вигляд, що розслабилась. Насправді - навпаки.

— Знаєш, - сказала вона, - давай зробимо фото. Ти ж любиш сторіс. Напишеш: «моя найкраща подруга». Люди таке люблять.

Юля оживилась миттєво.

— О, так! Звісно!

Вона нахилилась ближче. Усмішка - ідеальна. Трохи занадто щира для того, що стояло між ними. Карина зробила фото. Потім - ще одне. Ніби випадково. Трохи нижче. Так, щоб у кадр потрапила рука Юлі… і її телефон на столі.