5

Олег Решетніков.

Карина знала Олега Решетнікова з дитинства.  Він був із тих людей, які не сидять на сімейних святкуваннях до кінця й не сміються голосно. Він з’являвся в домі Воронових у дні, коли дорослі говорили тихіше, а двері в кабінет зачинялися.

Тоді вона думала, що це і є справжня влада: без сцени, без крику - просто рішення. Вона не дзвонила йому за порадою «на всяк випадок». Вона прийшла, бо «всяк випадок» уже стояв у неї в крові.

Офіс Олега був у центрі - будівля з охороною, чистими коридорами й тишею, яку не треба пояснювати. На рецепції секретарка підвела очі.

— Доброго дня. Ви записані?

Карина назвала прізвище:

— Воронова Карина.

Секретарка кивнула так швидко, ніби це було не прізвище, а пароль.

— Одну хвилину.

Олег вийшов сам, як завжди, вона памʼятала його, у костюмі. Поголений, з акуратною сивиною на скронях. Вік у нього був той, коли чоловік уже не хоче подобатися - йому достатньо, щоб його слухали.

Він подивився на Карину.

— Ти не дзвонила давно, - сказав він.

— Бо в мене все було нормально, я так вважала. - відповіла вона.

Його погляд зупинився на ній ще на мить. Не суворо. Скоріше…  насторожено.

— Заходь.

Він пропустив її вперед, і вона відчула знайоме з дитинства: у цьому кабінеті немає зайвих рухів. В середині було тепло й дорого, але без показухи. Важкий дубовий стіл, шкіряні крісла, рівні полиці з папками. На підвіконні -  живі рослини. На стіні - не картини, а рамки з дипломами й нагородами. Тут не демонстрували успіх. Тут працювали.

Олег жестом запропонував їй сісти й коротко сказав у бік дверей:

— Дві кави, будь ласка.

Карина помітила: він не питав “хочеш?”. Він уже прийняв це як частину розмови.

Олег сів навпроти й одразу перейшов до суті.

— Що сталося?

Карина поклала на стіл тонку папку: протоколи, аналізи, дати, печатки. Вона не розкладала їх красиво. Просто поклала- як факт.

— Це не для того, щоб ти мене пожалів, - сказала вона. - Мені потрібно, щоб ти пояснив, що робити, коли хтось вирішив, що тебе можна прибрати.

Олег не здригнувся. Але в очах з’явилася зосередженість - та сама, яку вона пам’ятала, коли він розмовляв з її батьком.

Він відкрив папку повільно, пробігся очима по перших рядках.

— Ти підозрюєш отруєння? - спитав він.

— Я не підозрюю. Я фіксую, - відповіла Карина. - І хочу знати, що можна зробити, поки це не стало “випадковістю”.

Олег підняв на неї очі. У цьому погляді не було паніки - була оцінка.

Перед ним сиділа вже не та дівчинка, яка ховалася за спиною батьків. Перед ним сиділа молода жінка, яка втратила обох, і тепер дуже обережно вчилася жити без їхньої спини. Олег відсунув папку на кілька сантиметрів - ніби звільнив собі простір для мислення.

— Добре, - сказав він. - Тоді ми не граємо в емоції. Ми граємо в контроль.

Карина мовчала. Секретарка принесла каву. Олег подякував коротким кивком. Карина навіть не торкнулася чашки.

— Ти хочеш подавати заяву? - спитав він.

— Ще ні.

— Розумно, -  сказав Олег. - Бо заява запускає механізм. А механізм потім не зупиняється, навіть якщо ти захочеш зійти з дороги.

Карина опустила погляд на власні пальці. Вони були спокійні. Надто спокійні для того, що відбувалося.

— Олеже… - сказала вона тихіше.  - Я не знаю, кому довіряти.

І в цей момент вона дозволила собі те, що не дозволила Дмитру й не дозволила Марку - чесність.

— Мені страшно, - додала вона. - Але я не можу дозволити собі виглядати такою.

Олег не відповів одразу. Він не робив вигляд, що все добре. Він просто прийняв її слова як факт, як частину картини.

— Ти правильно зробила, що прийшла, - сказав він нарешті. - І правильно, що поки мовчиш.

Він узяв чистий аркуш і написав зверху одне слово: ДОСТУПИ.

— Хто має доступ до корпоративних кабінетів і документів? - спитав він.

— Марк, - відповіла Карина. - Бо він мій чоловік.

— Він має право підпису?

— Частково.

— Довіреність є?

Карина зробила коротку паузу, задумавшися.

— Були документи. Я хочу перевірити, що саме зараз діє.

Олег кивнув.

— Перевіриш. Сьогодні.

Карина підняла очі.

— Сьогодні?

— Так. Бо якщо хтось грає проти тебе, він не чекає, поки ти зберешся.

Він подивився на папку з аналізами знову, ніби з’єднав два світи - медицину і право.

— Тепер друге, - сказав він. - Ти відчуваєш ризик найближчим часом? Сьогодні, завтра?

Карина сказала:

— Марк запропонував поїхати в гори. На вихідні.

Олег завмер - на мить, але це було помітно.

— Це його ідея?

— Він сказав, що це «для мене».  Свіже повітря. І попросив, щоб я не забула «вітаміни». 

Олег повільно поставив  чашку кави на блюдце.

— Ти не їдеш у гори без страховки, треба подумати. - сказав він.

— Я й не збиралася, - відповіла Карина. - Я хочу туди поїхати так, щоб потім він не зміг сказати, що я сама.

Олег подивився на неї уважніше.

— Тоді слухай. Ми зробимо три речі.

Він загнув палець.

— Перше: ми міняємо всі доступи. Сьогодні. І фіксуємо, хто і що може підписати.

Другий палець.

— Друге: ми фіксуємо твою волю. Якщо з тобою щось станеться - не буде «порожнього місця».  Буде чітко, кому і що переходить.

Третій палець він не підняв одразу. Затримався.

— І третє, - сказав Олег, - ми дивимося справу аварії твоїх батьків. Не з жалю. З логіки.

Карина не моргнула.

— Ти думаєш, це пов’язано?

Олег говорив рівно, ніби читав документ:

— Якщо людина зробила щось дуже акуратно один раз, вона часто робить це ще раз. За тим самим принципом.

Телефон Карини завібрував. Вона глянула на екран.

Юля: Привіт, сонце. Ти зайнята? Я так скучила. Може, побачимось сьогодні?

Карина не показала повідомлення Олегу. Але він помітив, як у неї змінився погляд.

— Вона? - спитав він.