1

Отруєння. Вівторок.

Карина дізналася, що її повільно труять, у вівторок. Не вночі, не драматично - посеред дня, в тихому приватному медичному центрі з білими стінами й живими квітами в горщиках. Зовні цей центр виглядав так, ніби тут лікують тільки тих, хто ніколи не плаче. Тих , у кого все «вчасно»: аналізи, чекали, косметологія, вітаміни в капсулах і обличчя без набряків.

Вона приїхала раніше, ніж треба. Сіла в зоні очікування й зробила вигляд, що читає щось у телефоні. Насправді дивилася на людей. Жінка в бежевому пальті говорила комусь у слухавку: «Так, забронюй мені Грецію на травень». Чоловік у дорогих кросівках нервово стукав пальцями по коліну - не від страху, а від нетерплячки. Дівчина з ідеальним манікюром сміялася, показуючи подрузі фото: «Оце я  після детоксу».

Карина ковзнула пальцями по своєму кільцю. Воно бовталося вільно. Ще місяць тому тиснуло, а тепер ні. Це й була одна з причин, чому вона тут. Не тому, що їй було «погано». Вона просто стала іншою версією себе, занадто швидко. Втома, яка не минає після сну. Дивна повільність у думках, наче мозок працює через вату. Шкіра стала сухою, волосся, взагалі, тьмяним. Вона перестала впізнавати своє обличчя в дзеркалі. І ще: їй почали казати, що вона «виглядає виснаженою».

Марк сказав це першим, як завжди - без зайвої делікатності. «Виглядай краще».  Він любив, щоб усе навколо нього було презентабельним, включно з дружиною.

Телефон тихо завібрував, наче хтось торкнувся до її сумки зсередини. Вона не поспішала діставати його одразу. Зачекала секунду. Потім подивилася.

Марк: Не забудь, що сьогодні вечеря з партнерами. У нас буде важлива розмова про новий контракт. І не роби того виразу обличчя, який ти робиш, коли втомлена.

Карина прочитала й не відповіла. Відклала телефон екраном донизу, ніби це могло зупинити його присутність.

Медсестра назвала її прізвище. Голос був привітний, стандартний - як фон у готелях.

— Пані Воронова, прошу.

Карина підвелася. Рівний крок. Спина пряма. Жодних мені страшно. Страх - це розкіш, коли ти відповідаєш за репутацію.

В кабінеті лікаря було світло, чисто й спокійно. На столі - органайзер, комп’ютер, папка. В кутку - високий зелений  фікус, який точно поливали по графіку.

Лікар сидів навпроти. Молодий, акуратний, із тим видом професіонала, який знає, що деякі жінки приходять сюди не за лікуванням, а за підтвердженням, що вони ще контролюють своє життя.

Карина сіла. Пальці лягли на край сумки. Шкіра на руках стала тонша. Вени проступали сильніше.

Лікар обережно перекладав аркуші аналізів, ніби сподівався, що цифри самі зміняться.

— Пані Карина, - нарешті сказав він, - ви щось приймаєте регулярно? Ліки, БАДи, трави, заспокійливе?

— Вітаміни, - відповіла вона. - Комплекс для жінок. Іще магній, інколи.

— Щось нове останнім часом?

Вона на секунду замислилася. Маленька біла баночка, яку Юля поставила на стіл декілька місяців раніше, сама відкрила, висипала їй у долоню дві капсули.

«Я теж п’ю, бачиш? Супер штука. Волосся, шкіра, нерви - усе буде ок. Ти зараз себе заганяєш, Карин, хоч попіклуйся про себе».

Тоді це звучало як турбота, як дружба, як нормальне життя. Карина не любила згадувати Юлю в негативному світлі. Юля була з дитинства. З тих часів, коли багатство Воронових ще не звучало як заголовок у бізнес-виданнях.

— Складно сказати, - вимовила вона зараз. - Подруга привезла з-за кордону вітаміни. Без рецепта.

Лікар кивнув. Взяв ручку. Позначив щось у картці.

— Давайте пройдемося по симптомах ще раз. Сон? Пам’ять? Концентрація? Різкі перепади настрою?

— Настрою - ні, - сказала Карина. - Концентрація… іноді наче … повільніше.

Лікар підсунув їй результат біохімії.

— Тут є речі, яких не повинно бути, - сказав він сухо. - Мікродози транквілізуючих сполук. Схожі на ті, що використовують для заспокоєння великих тварин. Наприклад, собак бойових порід…

Він замовк, уважно стежачи за її обличчям. Карина відчула, як всередині щось клацає. Не паніка - фіксація. Наче хтось поставив закладку на сторінці її життя.

— Це помилка лабораторії? - рівно спитала вона.

— Ми перевірили двічі, - відповів він. - Якщо чесно, я спершу подумав про лабораторну помилку. Але помилка не пояснює решту… - він вказав ручкою на інші показники. - Кістковий мозок реагує. Волосся, нігті, загальна слабкість - усе лягає в одну картину. Ви виглядаєте виснажено, але це не просто стрес.

— Скільки… - вона зробила паузу, - скільки це триває, на вашу думку?

— Місяць-два щонайменше, - обережно сказав лікар. - Можливо, довше, але в менших дозах.

Карина повільно кивнула. В голові вже не було «чому», було «як»?

— Це могло бути з водою? З їжею? З повітрям? - спитала вона.

Лікар підняв брови:

— Теоретично - але картина тоді була б іншою . Тут схоже саме на регулярний прийом…через рот. Малими дозами і системно.

Він продовжив:

—Ви точно впевнені, що ніхто з близьких не мав доступу до ваших ліків?

Карина посміхнулася. Майже ввічливо.У цьому посміху не було радості. Лише звичка.

— Я не думаю, що хтось із моїх близьких зацікавлений у тому, щоб мене труїти, - відповіла вона так спокійно, що сама себе вразила. - Це ж тільки в кіно так буває, правда?

Лікар не посміхнувся у відповідь.

— Я рекомендую вам негайно припинити прийом будь-яких препаратів, крім базових, які я зараз призначу, - сказав він. - І… - зробив паузу, - зберіть усе, що ви п’єте вдома. Капсули, порошки, краплі. Принесіть. Або, якщо вам буде спокійніше, здайте їх у лабораторію на токсикологію.

— Я зрозуміла, - кивнула вона.

— Вам потрібна підтримка, - додав він, уже м’якше. - Терапія, можливо. Такі речі не проходять безслідно. І… - він вагався, - поговоріть із чоловіком. Це серйозно.

Карина підвелася.

— Дякую,  - сказала. - Я обов’язково поговорю.