Життя відьомське. Розділ третій.

ЖИТТЯ ВІДЬОМСЬКЕ.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ.
Відвідувачка не сподобалася Ковалю з першого погляду 
Навіть поріг переступити не встигла, як стрілка настрою на віртуальному емоцієвимірювачу пана дільничого стрімко шугонула донизу, ледь не зламавши обмежувач.
"Весело день починається", - майнула думка, коли Сашко Коваль розгледів ту, що з'явилася у приміщенні.
Мав вже щастя бачити її у себе на районі, у компанії таких хлопів, з якими не те що в темну годину, а й навіть при днівному світлі зустрічатися не варто.
Один Грицько Викрутка чого вартує.
Аферист, бузотер та п'янчуга, отримавший своє поганяло за те, що в чотирнадцять років ледь не вбив власного брата, встромивши тому викрутку в шию.
Що брати не поділили, історія замовчує, а от що зробив з Грицьком старший брательник, коли вийшов із лікарні, вона зберегла у вигляді рваного шраму на пиці невдалого Каїна.
Втім, самого Грицька ця особливість його мармизи не засмучувала.
Такими дрібницями він не переймався
Все одно, навіть до братової "пластики" на Бреда Піта схожим не був.
Та й якщо вірити дворовій братві, шрами лише прикрашають чоловіків.
Майже як ходка на зону.
Ходки у Грицька також були.
І не одна.
То ж порядній дівчині поруч із таким злодюгою робити нічого.
Втім, на порядну дівчину його сьогоднішня візітерка не тягнула.
Навіть якщо прибрати з її обличчя грамів триста зайвого макіяжу, а спідницю зробити довшою хоча б на ширину долоні.
Бо справа була не в косметиці та одязі, а в тих грайливо-розпутних бісиках, що танцювали на дні її очей.
- Доброго дня, пане дільничий.
Впала на стілець, не чекаючи запрошення. Закинула ногу за ногу.
Потягла з сумочки пачку цигарок.
- Вогоньком не пригостите?
- Не палю.
- Спортсмен, хворі, чи може жінка не дозволяє?
Коваль гмикнув.
Бісове дівчисько миттю запримітило обручку на його пальці.
Втім, більшість жінок такі речі одразу помічають. 
Це в них майже на інстинктивному рівні. 
Як дедукція в Шерлока Голмса.
- А якщо навіть і жінка не дозволяює? Що з того?
- Нічого. Просто поцікавилась.
Сховала цигарки назад до сумочки.
З цікавістю оглянула кабінет.
Таке враження, що на побачення прийшла, а не до поліції у якійсь справі.
"Доречі, що її взагалі сюди привело", - розмірковував Коваль. - "Такі, як вона, скоріш уникають представників правоохороних органів, враховуючи коло її друзів та знайомих".
- То що ви хотіли?
Намагався спитати нейтрально-ввічливо, але вийшло скоріш іронічно-грубувато.
Не мав хисту приховувати емоції.
Та відвідувачка схоже не звернула жодної уваги на його інтонації.
- Розумієте, е-е-е,  пане дільничий, тут така мутна справа...
І в чому полягає її е-е-е мутність? - передражнювання вийшло ненавмисно.
Але дівиця знову й бровою не повела.
- Мене нещодавно пограбували. Тобто не зовсім мене, крадіжка сталася у квартирі моєї покійної матусі, яка пара місяців тому дісталася мені в спадок.
- Співчуваю.
- Щодо спадка?
- Щодо матусі.
- Не переймайтеся. Ми все одно з нею не спілкувалися вже багато років. Мене виховувала бабуся, мама татуся. Тому її смерть не була для мене занадто важким ударом.
- Як скажете. Але ближче до справи. То що саме вкрали з квартири вашої покійної матусі - гроші, коштовності, цінні речі? Коли саме, на вашу думку, відбулося пограбування? Чи є особи, яких ви в цьому підозрюєте?
- Коли сталося, важко сказати. Я була у квартирі останній раз місяць тому. Тоді все було на місці.
- У квартирі хтось мешкає?
- Ні. Після смерті матусі вона стоїть замкнена. Думала пустити туди квартирантів, та все якось руки не доходили зайнятися цією справою. Але три дні тому тітка Алла, матусина сусідка, зателефонувала й сказала, що її племінниця разом з чоловіком саме шукають житло. І чи не хотіли б я...
- Зрозуміло. І ви поїхали показувати їм помешкання.
- Не зовсім так. Зустріч з ними призначена на сьогодні. А вчора я просто хотіла забрати з квартири деякі речі...
- Ви вже вступили у спадок?
- Пане дільничий, не треба ловити мене на слові і шукати злочин там де його немає! Ні, ще не вступила. Але інших спадкоємців все одно не існує. Батько мій помер вже років десять тому. Мати вдруге не одружувалась. Я в неї єдина дитина. Братів та сестер вона також не мала. Одже, не має значення, брала я щось з квартири до офіційного визнання мене спадкоємицею чи ні.
- Заспокойтесь. Я лише запитав.
- Краще б про крадіжку запитали.
- Добре. Запитую. Що вкрали?
- Книгу.
- Ощадну? Вони досі існують?
- Звичайну! Тобто не зовсім звичайну. Це було щось на кшталт сімейної реліквії. Ну знаєте, є такі речі у деяких сім'ях - каблучки, ікони, тощо, що передаються від батька до сина, від матері до доньки.
- Я знаю, що таке сімейна реліквія. Можете не пояснювати. То що це була за книга?
Відвідувачка знизала плечима.
- Книга як книга. Старовинна, написана на пергаменті. Літери якісь дивні, чи то латина, чи мо' ще якась стародавня мова. Дерев'яна обкладинка. Обтягнута шкірою. Застібка там ще така цікава. Металева. У вигляді голови якоїсь потвори.
- А назву ця книжка мала?
- Звісно мала. Але матуся при мені її не згадувала. А сама прочитати її я не могла. Кажу ж, літери дивні. Незнайомі.
- І ви прийшли до квартири саме за цією книгою? - здогад зринув невідомо звідки, але Коваль був упевнений, що не помилився.
Дівчина закусила нижню губку.
- Угу. А ви кмітливий. Саме за нею. Більше в квартирі нічого цінного не було. Мама працювала звичайною вчителькою. А ви ж самі розумієте: вчитель у цій країні не найприбутковіша професія.
Слова "у цій країні", а не наприклад "у нашій", неприємно вдарили по вухах. 
Але стримався.
- Тож, окрім книжки, з квартири нічого не зникло?
- Ні.
- А чому ви вирішили, що вона чогось варта? Ну, я розумію, що книга антикварна, але ж є антикваріат, який недорого коштує.
- Є, - погодилася відвідувачка. - Але Викрутка, ой, вибачте, Григорій Омельченко, це мій бойфренд, коли я розповіла про цю книгу, навіть з лиця змінився. Немов йому жарин у штани сипонули. Каже, йди мерщій у лігво цієх старої карги, вибачте ще раз, це була цитата, й тащи швиденько цей талмуд. Бо він, мовляв, знає жінку, яка за нього грубі гроші відвалить.
- З якого дива він так вирішив? - щиро здивувався Коваль. - Адже він навіть назву тієї книги не знає. Ви самі казали що...
- Я добре пам'ятаю, що я казала! Але він відреагував не на згадку про книжку. Його зацікавила застібка. Та сама, що у вигляді голови потвори.
- Вона що, з дорогоцінного металу?
- Ні. Звичайна мідь.
- То чим тоді вона його заінтригувала?
- А я звідки знаю? Викрутка, ой, Гриша не з тих людей, яким слід задавати зайві питання. То я й не задавала. Пішла до квартири, а книжечки ф’ють... Немає! Двері не пошкоджені. Вікна цілі. На замковій шпаринці слідів відмичок нема.
- А це ви звідки знаєте?
Дівчина зам’ялась.
- Грицько ? - уточнив Коваль.
- Ага, - кивнула. - Він спочатку сам все огледів. Потім ще двох, е-е-е, спеціалістів запросив. Вони ретельно все перевірили й підтвердили його висновки. Квартиру ніхто не вскривав.
Що то були за "спеціалісти", Коваль здогадувався, згадавши  перелік дружків Викрутки з поліцейської картотеки. Але говорити про це вголос не став.
- Але книга зникла?
- Зникла.
- Ключи від оселі були тільки у вас?
- Тільки у мене.
- А сусідка... Як її? Тітка Алла, не могла мати ще один комплект?
- Ні. Матуся не мала з нею аж настільки близьких відносин. Вона взагалі була нетовариською людиною.
- Ясно. Отже, як злодії проникли в приміщення, невідомо.
- Так. А ще Гриша каже, що це були або люди не з нашого міста, або ті хто немає жодного стосунку до криміналу.
- Мабуть, дуже вашомо бойфренду знадобився той фоліант, раз він за добу перешерстив усю місцеву братву… Це він порадив вам звернутися до поліції?
- Так. Каже сьогодні вранці, йди до дільничого, може він щось з’ясує по своїм каналам. А ще, -відвідувачка зам’ялася, мабуть не знаючи, як правильно сформулювати те , що вертілося у неї на язиці.
- Та не тягніть уже кота за хвоста. Кажіть як є...
- Викрутка хоче зустрітися з вами. Тет-а тет. Не знаю, що це значить, але він так сказав. Щоб не ваше офіційне керівництво, ні його корєша про цю зустріч не знали.
- Все дивніше  і дивніше, сказала Аліса,- промурмотів Коваль.
- Хто сказала? - незрозуміла цитату дівчина.
- Не переймайтесь. Добре. Хоче - зустрінемось.
Справа, яка спочатку здалася дільничому тривіальною та нудною, поступово зацікавила його. Та й у поведінці Викрутки щось його насторожувало.
- Ось мій номер телефона,- Коваль простягнув визитку.- Хай зателефонує ближче до вечора. Домовимося про зустріч. І ще одне. У вас часом нема фотокартки зі зниклою книжкою? Бо як шукати те, що навіть до пуття не знаєш, як воно виглядає?
- Фото нема. Але я можу її малювати.
- Намалювати ?!
- Так. Я за фахом художниця, хоча й тимчасово не працюю за професією. А ще в мене майже фотографічна пам’ять. Тому, якщо дасте лист паперу та олівець...
- Тримайте. А ви не могли б ще окремо намалювати застібку ? Ту, що так зацікавила Грицька? 
- Добре.
Десятьма хвилинами пізніше дівчина залишила приміщення, покинувши Коваля на самоті з двома малюнками.
На одному був зображений грубезний фоліант з незрозумілим написом на обкладинці, з іншого на дільничого суворо та дещо глузливо поглядала потвора, як її охрестила потерпіла. 
Потворою був сфінкс, який тримав у пащі здоровенного ключа.
"Цікаво, які двері цей ключ відчиняє", - майнула думка.
Що ж..
Незабаром Ковалю доведеться отримати відповідь на це питання. 
Але вона йому не сподобається.