Розділ 11

— Аліно, я хочу вибачитись перед тобою, — несподівано говорить Дмитро Павлович. — Я поставився до тебе зверхньо не тому, що ти іншого класу чи то рангу. Просто мене розізлило те, що син одружився без нашого відома. Зробив це таємно. 

— І ви вирішили зігнати всю злість на мені? — питаю прямо. 

— Виходить, що так, — зітхає. — Насправді я дещо розгублений, що ти виявилася моєю улюбленою художницею. Твоїм батькам є чим пишатися. Ти дуже талановита. 

— Мої батьки не знають, що я А.С. 

— Чому? — Дмитро Павлович явно здивований. 

— Це довга історія, — натягнуто усміхаюсь. — Знають лише кілька людей. Тепер і ви в цьому списку. 

Дмитро Павлович киває. Я розумію, що йому цікаво дізнатися про мене більше, але я не готова ділитися з ним особистим. Досить того, що Артем в курсі усього. 

— Ось де ви, — Артем з'являється на порозі кабінету і зацікавлено мене розглядає. — Все гаразд? 

— Все добре, — кажу і роблю крок до нього. 

Артем одразу обіймає мене за талію і цілує в щоку. Уявлення не маю, чому він це робить. Хоче заспокоїти, чи це просто вистава для тата. 

— Мама порізала торт, чекаємо тільки на вас, — додає. 

— Йдемо, — тато Артема усміхається. — Не будемо змушувати маму чекати. 

Ми повертаємось за стіл, і я одразу відчуваю, що атмосфера змінюється. Стає теплішою. 

Торт спекла сама Іванна, і він виявився дуже смачним. Я з'їла весь шматок. 

— Слухай, Артеме, — Артур розслаблено сидить в кріслі навпроти нас і поглядає на брата. — Я чув, що Діана виходить заміж. Ти знав? 

— Знав, — голос Артема якось різко змінюється. Стає холодним і дещо злим. 

— А хто така Діана? — питаю в обох. 

— А ти не знаєш? — Артур усміхається. — Колишня дівчина Артема. Вона кинула його близька місяця тому і швиденько знайшла собі іншого.

— Артуре! — втручається Іванна. 

— Що? — чоловік вдає, що ця тема усім цікава, і продовжує: — Я просто хочу посвятити Аліну в деякі аспекти життя її чоловіка. Артем як той пес за Діаною бігав, а вона іншого обрала. Може, тому він так швидко з тобою одружився? 

— Замовкни! — цідить Артем і підводиться. — Аліно, нам уже час. 

Атмосфера навколо знову змінюється. Дмитро Павлович явно незадоволений такою поведінкою сина, але мовчить. Мама теж ніяково ховає від мене очі. Тільки Артур задоволено посміхається, бо зачепив тему, яка братові неприємна. 

Я відчуваю, як напруга прорізає повітря, мов лезо. Уся теплота, що щойно почала зароджуватись між мною та його родиною, розсипається в порох лише через кілька безглуздих, болючих слів.

Артем і справді змінився в ту саму мить, коли почув ім’я Діани. Його спина напружена, щелепа стиснута, пальці на моїй талії трохи сильніше вп’ялися в тканину сукні. Він не грає — він зараз щирий. І по-справжньому розлючений.

— Я ще не сказала дякую за торт, — кажу я спокійно, голосом, у якому немає ані тіні істерики. Лише сталевий відтінок.

— Не потрібно, люба, — Іванна одразу киває, явно намагаючись погасити полум’я, що вже запалив Артур.

Я обертаюся до Артема і кладу долоню на його руку.

— Ну що ви, — кажу. — Було дуже смачно.

Ми разом з Артемом виходимо на ґанок. Повітря свіже, вечірній вітерець обвіває розпущене волосся. Артем мовчить, дивлячись кудись у темряву.

— Хто вона? — питаю м’яко, але прямо. — Не хочу здогадуватись. Краще скажи одразу правду.

Він трохи затягує паузу. Потім говорить повільно, ніби важко ковтаючи кожне слово:

— Діана була тією, з ким я планував життя. Принаймні думав, що планував. Ми були разом понад рік. І все йшло до заручин. Але вона… вона пішла до того, кого її батько вважав кращим варіантом.

 Він криво всміхається.

 — Іронічно, правда? А тепер я одружений, і в неї скоро весілля. Але я більше не цікавлюсь нею. 

Відповідь так і крутиться на язиці, але я тримаю слова в собі. 

Артем може що завгодно казати, але його реакція на цю дівчину красномовніша за будь-які слова. Вона йому не байдужа, і, швидше за все, ця Діана є ще однією причиною, чому Артем вирішив одружитися. 

Мабуть, хотів втерти їй носа. 

Я мовчу. Просто дивлюсь на нього — уважно, майже пронизливо. Артем відвертається, і в ту ж мить я помічаю: його пальці стиснуті в кулак. Не через злість. Через біль. Той, який він не дозволяє собі показувати. Принаймні — не переді мною.

— Дякую, що розповів, — кажу нарешті. 

Але в мені щось щемить. Бо попри всі маски, попри роль фіктивної дружини, я жива. І мої відчуття — справжні. Мені не байдуже, що ця Діана досі має силу так впливати на нього.

— Ти злишся? — питає він раптово, повертаючись до мене. Погляд гострий, але у ньому щось нове — невпевненість.

 — Ні, — кажу. — Просто неприємно, що ти приховав цю маленьку деталь.