Розділ 10

Кажуть, що шопінг допомагає зняти стрес. Я вирішила це перевірити. Не поїхала в майстерню, а в магазин. До того ж — сьогодні зустріч з батьками Артема, і я маю виглядати на всі сто відсотків. 

Спочатку обираю білизну, потім — сукню, ну і, звісно ж, туфлі. В цілому, образ мені подобається, тому далі — в салон краси, щоб оновити манікюр і зробити зачіску та макіяж. Все максимально природно, але від того не менш красиво. 

Їду на квартиру до Артема, щоб дочекатися його там. Одягаю червону спокусливу білизну, сукню такого ж кольору з ніжного шовку і взуваю туфлі на підборах. 

— Нічого собі! — чую за спиною голос Артема — і подих перехоплює. Він наближається і стає у мене за спиною. Тепер ми обоє у відображенні дзеркала, і мені дуже подобається наша пара. 

Одразу ж згадуються слова тата про те, як мені вдалося отримати самого Левицького. Насправді це було не складно, адже ми обоє переслідуємо власні інтереси. 

— Ти виглядаєш… — Артем робить паузу, і його погляд ковзає по мені так, що стає гаряче. — Небезпечно.

 — Це ти про сукню? — питаю з лукавою усмішкою, спостерігаючи за його реакцією в дзеркалі.

 — Про тебе. Цілком.

Він стоїть впритул, не торкаючись, але я відчуваю його тепло шкірою. Його аромат — щось між деревними нотами і владою — огортає мене так, що хочеться забути про всі вечері, батьків і виставки. Просто залишитись тут, з ним. У цьому дзеркалі. У цьому погляді, який він мені дарує. 

— Що, як твоя родина мене не прийме? — питаю напівжартома, але в душі справді трохи хвилююся.

 — Тобі не варто перейматися, Аліно, — відповідає Артем тихо, серйозно. — Ти вже моя дружина, хочуть вони цього чи ні.

Його слова торкаються мене глибше, ніж я очікувала. Навіть трохи боляче — бо я знаю, що між нами угода. Але чомусь слова звучить щиро, і це, мабуть, найголовніше.

— Ти готовий до цієї зустрічі? — питаю, відвертаючись від дзеркала і дивлячись йому прямо в очі.

 — Готовий, — киває. — А ти?

— Готова. Тоді поїхали? — хмикаю. — Влаштуємо ще одне шоу?

Артем бере ключі від машини, які залишив на тумбі, а потім допомагає мені одягнути прикраси. Його руки ковзають по моїх плечах повільно, мов випадково, але я знаю: він це робить свідомо. Він відчуває мій пульс, як і я — його дотик.

— Якщо ми сьогодні переживемо вечерю з моїми батьками, — каже він з усмішкою, — то більше нам уже нічого не страшно.

— Навіть весілля моєї сестри? — жартую.

 — Навіть кінець світу.

Ми виходимо з квартири разом. Він притримує мені двері, і на мить я забуваю, що це все почалося як гра. Бо в цій грі все частіше виникає щось справжнє. Наші погляди, дотики, слова.

 І поки ми їдемо до його родини — я думаю тільки про одне: якою вони мене побачать? І чи побачу я в Артемові щось нове після цього вечора?

Чорний автомобіль плавно заїжджає на територію, що більше схожа на палац, ніж на звичайний маєток. Автоматичні ворота повільно розсуваються, відкриваючи краєвид на ідеально підстрижений газон, фонтани, що мерехтять у променях вечірнього сонця, та фасад двоповерхової будівлі з колонами і величезними вікнами.

— Непогано, — кажу, скоса глянувши на Артема. — Тепер я розумію, чому мій батько так поплив, коли почув твоє прізвище.

Артем усміхається трохи нервово. Це, мабуть, вперше, коли я бачу, що він справді трохи напружений.

 — Це всього лише декорації, — бурмоче він. — Внутрішнє шоу значно цікавіше.

Автомобіль зупиняється перед головним входом. До нас одразу ж підходить молодий чоловік у костюмі-трійці. Білявий, із хитрою посмішкою і впевненим кроком. Навіть не треба здогадуватись — це Артур, брат Артема.

— Ого, — каже він, поглянувши на мене, як тільки Артем подає мені руку, і я ступаю на асфальт. — Оце так дружина. А я думав, ти одружився з сірою мишкою.

 — Це Артур, — повідомляє Артем. — Він вважає себе дуже дотепним.

— Та жартую, жартую, — Артур підморгує мені. — Просто в нас тут давно не було таких ефектних появ. Вітаю, Аліно. Сподіваюсь, ти вмієш захищатися, бо в нашій родині без захисту не вижити.

— Я маю пензлі, і вони гостріші, ніж здається, — відповідаю з усмішкою, і він злегка підіймає брову.

 — А ти мила.

Артем кладе руку мені на талію.

 — Досить тріпати язиком, Артуре. Ходімо всередину.

Ми заходимо в будинок, і мене одразу вражає розкіш інтер’єру: мармурова підлога, масивні люстри, темне дерево меблів, запах квітів і… напруга. Вона витає в повітрі і проникає під шкіру.

У вітальні за круглим столом сидить чоловік з гострими рисами обличчя, сріблястим волоссям і пронизливим поглядом. Він не встає, коли ми підходимо. Його постава і так викликає відчуття, що це трон, а не крісло. Поруч із ним — елегантна жінка, років п’ятдесяти, з тонкими зап’ястками і таким самим уважним поглядом. Мама Артема. Вона одразу мені подобається — красива і витончена.

— Це вона? — питає батько Артема, навіть не звертаючись безпосередньо до мене.